Розділ «Чумацький шлях»

Василь привів батька.

– Ну, що тут трапилось? – присів біля столу. – Болить щось?

– Поговорити треба, Семене, – сказала мати. – Василь хоче женитися!

– Що-о? – Хуржик аж рота роззявив, повернувшись до сина, втупився в нього чорними очищами. – Кого ж ти хочеш брати?

Василь почервонів і мовчав. На поміч йому прийшла мати:

– Катрю.

– Яку Катрю? Кажи ясніше, Ганно!

– Та нашу ж! Наймичку! Яка ж тут ще Катря є? – і Ганна пильно глянула на чоловіка.

Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:

– А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї – і хай жениться! А наймичку брати – ні! Я не дозволю!

– Але ж, тату, нікого іншого мені не треба, – несміливо заперечив Василь. – А що наймичка – то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!

– Який розумний! А ти його надбав? – скипів Хуржик.

– Семене! – втрутилася в розмову Ганна. – Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!

– Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!

– Ну, й хай сміються, – буркнув Василь. – Не дуже страшно!

– Тобі не страшно, а мені соромно буде.

– А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене? – спитала Ганна.

Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розметалися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.

Хуржик сердито гримнув:

– Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських – яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть…