Розділ «Чумацький шлях»

– Напівсирота… Батько помер кілька літ тому.

– Кріпачка?

– Ні, Бог милував… Козачка я… Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити…

– Чого ж це ви так зубожіли?

– Довго розповідати… Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло, – полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку… Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному – трохи житечка чи пшенички сіяли. На поденщину ходили – так і жили… А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк…

– Звідки ж сама?

– З Мацьківець.

– Як же тебе звати?

– Катрею… Катериною… А тебе?

– Івасем… Тобто – Іваном.

– Івась – гарне ім’я.

– Гарне… Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш – Івась та Івась: Івасю – те, Івасю – се, Івасю – туди, Івасю – сюди, – то й це гарне ім’я стане тобі немиле…

– То ти теж наймит?

– Та вже ж не хазяйський син, – і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.

– А я думала…

Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:

– Ходімо – покажу свої хороми! – І повернув до конюшні.

– А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити…

– Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, – сьогодні ж неділя. Повернеться – тоді й поговориш… А господиня лежить – слабує…

Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.