Розділ «Біда бабі Палажці Солов'їсі»

– За що ж вони печуть тебе, неначе на сковороді? – спитав батюшка.

– Ото якось раз вранці пішла я на часок до Левадихи, а невістка посипала коло порога проса своїм курям та качкам, а мої кури й качки половила, позакидала в жлукто і рядном накрила, щоб вони не їли її проса. А як я окроми посиплю пашні своїм курям та качкам та не стережу, то вона потаєнці од мене визбирає дочиста, до зернини в хвартушину моє жито й пшеницю, порозганяє мої кури та сипле своїм. Я встоюю за свою птицю, а вона тикає на мене, лає в батька й матір і бажає, щоб мої кури виздихали з голоду й вищезли. Прошу вашої ласки, не дайте їм обом цього року причастя, то вони мене не кривдитимуть і будуть мене шанувати й чтить, як свою матір.

– За це, Палажко, не можна не давать причастя. Таких сім'їв, як оце в тебе, чимало на селі: довелось би не давать причастя половині невісток та синів на селі.

– Та коли б тільки вони обоє зобижали мої кури та качки! А то син дає мені погані прізвища: каже, то я газетниця, що я ідольська печена поклонниця, бо я часто, як молюсь, здіймаю з стін святі образи й цілую. Надавав мені поганих прізвищ та йменнів стільки, що їх настачило б на половину села. Як почну говорить йому напуття, то він мене лає поганими сороміцькими словами. Я напутюю його та навчаю і наводжу на добру путь, але як скажу йому слово, то він на мене сипле, як з решета, поганими словами. Осудив, обніс та опоганив мене, на все село незгірше Параски. Оце вчора напавсь на мене, лаяв мене: наговорив стільки поганих слів, скільки на дубі листя. А ще перед різдвом купив на ярмарку книжку; каже, що в тій книзі списано моє житіє. Та накличе повну хату лобурів, таких достоту, як сам, та й читає й сміється, а лобурі й собі реготять. А я мушу мерщій тікать в противну хатину, а та хатина не топлена. Я од холоду аж цокочу зубами, доки він перечитає ту книгу. Та в книжці ще й свого надокладає на мене. Таке моє життя, хоч вмочай хліб у попіл та й їж! Не дайте, батюшко, їм причастя, бо мені вже й так гірко жить на світі; і я тільки нидію, а не живу. Хоч кидай свою хату та тікай до сусід.

– Може, ти сама зачіпаєш сина й невістку? – спитав батюшка.

– Ой боже мій милий! Хто б їх зачіпав, якби вони на мене не нападались. Оришка часто б'є мою унучку од першої невістки й знущається над нею, нівечить на їй одежу. А мені жаль дитини, то я часом обороняю дитину рогачем або кочергою: а вона мене часом пхне так, цю я й звалюсь на землю й падаю сторч.

– Ото, Палажко, як вони говітимуть та не перепросять тебе й не попрощаються з тобою перед причастям, як велить звичай, тоді я не дам причастя їм обом. А як перепросять тебе, то я не маю права не допустить їх до причастя, – сказав батюшка на прощанні.

На другий день баба Параска прийшла до матушки: вона напитала на селі для матушки наймичку і прийшла сказать за неї. Матушка розказала, за що приходила просить батюшку Палажка. Параска, вертаючись додому, стрілась з Палажчиною невісткою і все розказала; а невістка зараз розказала своєму чоловікові. Він cпахнув і розлютувавсь на матір.

Через кільки день баба Палажка, годуючи свої кури, примітила, що її кури десь діваються. Вже не стало двох курок. Увійшла вона в хату та й чує, що на горищі закиркала сполохана курка.

– Хто то ганяє кури? – гукнула баба з сіней.

– Та це я проганяю ваші кури. Ваші кури їдять мій овес, бо я зсипав свій овес на горищі, – обізвався Петро, злазячи по драбині. – То я, мамо, сідаю на горищі на засідки на ваші кури, бо ваші кури занадились до мого вівса. Я вже вбив ломакою дві ваші курки, – сказав Петро.

– Де ж ти їх дів? – спитала мати, як він зліз з горища в сіни.

– Загорнув в овес, бо як буде купець купувать овес, то більше буде вівса на вагу, – сказав син і пішов у хату.

– Нащо ж ти загорнув їх в овес? Я опатрала б та вкинула в борщ; принаймні кури не пропали б дурнісінько. Чи в тебе не всі дома, чи зроду нема однієї клепки в голові?

Баба як стояла в одній сорочці й боса, з досади так і полізла по драбині на горище, розгорнула овес і знайшла дві курки. Тим часом син вийшов в сіни, прийняв драбину, виніс надвір і поставив коло хати, а сам пішов з двора. Баба побачила, що нема драбини, хотіла злізти по дверях, але в неї ноги одубли. Мороз тоді був таки добрий. Вона лапала ногами перекладину на дверях, щоб вчепиться пальцями та стать другою ногою на клямку, але й до клямки не достала. Дряпалась вона довгенько й мусила вернуться на горище. Бідна баба змерзла. Зуби в неї цокотіли; вона трусилась од холоду; ноги й руки одубли. Оришка в хаті реготалась.

Баба почувала, що вже замерзає, і почала кричать не своїм голосом:

– Рятуйте! ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Оришко! пристав драбину! – І вона кричала так здорово, що сусід Юрченко, вештаючись по дворі, почув той несамовитий крик і мерщій прибіг в сіни: він думав, що в хаті когось ріжуть. Чує він, Оришка в хаті регочеться, а баба кричить ґвалт на горищі. Він ухопив драбину й приставив до стіни. Баба ледве стогнала й насилу злізла з горища. Вона аж посиніла і ледве могла ступить кільки ступенів, бо коливалась на ході і трохи не впала. Юрченко підхопив її під руки і ввів у хату. Баба зараз полізла на піч і лягла на черені, та все трусилась і стогнала, а зуби аж цокотіли.

Юрченко вхопив на жердці кожуха, вкрив бабу й одрятував її. Він осміхнувся й пішов з хати. Баба насилу одійшла, бо в неї вже були закоціліли руки й ноги і душа насилу держалась в тілі.

Вже аж перед вечором баба одійшла й злізла з печі. Син вернувсь додому. Мати почала докорять йому.

– Чи ти бога не маєш в серці, і бога не боїшся. І людей не соромишся, що так знущаєшся надо мною? Чи ти в таку годину на світ народивсь, що я од тебе мушу терпіть таке горе?