Розділ «V»

Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито по дiлу за свiй хутiр коло Києва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому, i при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i Олеся тепер вже гетьманша.

Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину свої чорнi очi; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподiвались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер постерiгали, що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищi особи на Українi. Обоє вони стали ласкавiшi до Якилини Павловської, вiтали її ласкаво, були ввiчливi до неї i просили, щоб Олеся прибула до їх на обiд другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як її привiтно прийняли обоє Любецькi. Олеся засмiялась.

– Тепер вони заспiвали iншої й веселiшої, заспiває iншої i мiй старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, – сказала Олеся.

Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обiд до Любецьких. Там вони застали i Суходольську. I Любецькi, й Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були переднiше. Не тiльки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесi, поздоровляли, цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але її очi виявляли ледве примiтну насмiшкуватiсть. За столом Олесю посадили на першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь – по другий.

– Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Українi мiж усiма козачками, – говорив Любецький. – Тiльки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу мiж козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жiноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так i польської. Не забувай i про Польщу, бо хоч гетьман Богдан i оддав Україну Москвi, але Польща ще стоїть, ще не впала i буде сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона стоїть i процвiтає, бо ми звiдтiль добули собi шляхетськi й панщаннi привiлеї i вищу просвiтнiсть.

– Добре, добре, князю! – обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в душi, що нездатна по своїй вдачi втручуватись в полiтичнi справи i заправляти ними, бо любила бiльше домове й сiм'єве життя.

– Намовляй i настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобi радить князь, – додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового меду пiсля останньої потрави.

Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi знов обцiлували Олесю i в уста, i в щоки i розпрощались з нею.

– Тобi, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опiкуна, попросити в його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун i доводитися тобi дядьком, – сказав Любецький на прощаннi.

– Думаю поїхати оце завтра, – сказала Олеся. I вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тiткою Якилйною та з її двома дочками.

Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався їх до себе в гостi i був дуже здивований.

– Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигиринi, – промовив Христофор ласкаво й привiтно.

– Нi, мiй дорогий дядьку! Я довго слабiла, а потiм завагонiла i породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще й досi не була. Так якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишнiстю, вартою високої особи, вартою гетьманшi, – сказала Олеся.

– Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом i з пишнiстю. Але ти не маєш доброго екiпажа: твiй, ще батькiвський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартiсть, i їдь до Чигирина з пишнiстю, а ти тепер висока особа.

Олеся поцiлувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було двоє дверець з вiкнами.

– Окрiм того, – говорив старий Стеткевич, – не годиться тобi їхати самiй: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрiй Немирич й iншi українськi шляхтичi. Вiзьми з собою тiтку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай їде з тобою i оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.

– Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! – аж крикнула Павлина Рудницька. – Ото надивлюсь на людей i побачу свiта!

Вона встала i поцiлувала в руку Христофора Стсткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.

– Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! – говорив далi дядько. – Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привiлеї. Не забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до неї з Польщi. I коли я дiстав просвiтнiсть, добувся розумом до вольних просвiтних соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з Європи, але дiстав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить i нiякого свiта не пустить i з Польщi, i з-за границi; тодi темрява вкриє Україну.

– Добре, дядю, добре! – сказала Олеся, але її думки вертiлись не коло просвiтаостi Європи та Польщi, а коло французької карети та уборiв. Вона вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного в'їзду в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi, в жупани, в плахти та в намiтки.