Розділ «III»

– Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знає, вона впiзнає навiть мiй голос, – сказав Виговський.

Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'їхав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великої радостi.

– Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!

– А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаєте мене з рушницею? Певно, думали, що наїхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй.

– Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки добре налякали нас в наших пущах, – обiзвалась Олеся.

Виговський скочив з коня i кинув поводи в руки козаковi, а сам привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому Хрйстофоровi, просячи вибачення, що запiзнився в дорозi i потривожив спокiй добрих людей трохи не серед ночi.

– Нiчого те, нiчого! – говорив старий Стеткевич. – Коли ви заблукались в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до покоїв. Будьте моїм шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловської та од iнших моїх родичiв. Прошу до свiтлицi!

Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов вперед. За ним рушили усi. Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од палаючої живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив палац на фонi чорної ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стiни коло башти, з важкими пiрамiдальними пiдпорками. Свiт лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло прикалабкiв ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись свiтла i чорнiли, неначе чорнi колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi мрiли червоно-матовим свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь, неначе висiли над палацом десь в хмарах i поглядали зверху наниз на ту несподiвану ворушню й вештання людей на дворi, на гурт людей, котрi посувались до палацу.

Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на свiт Божий.

– Прошу до нашої господи! – просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi в товстiй стiнi, як у твердинi.

Молодий хлопчак стрiв їх з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив слiдком за старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелi по кутках i по серединi були вилiпленi деякi фiгурки: листя, стебла, квiтки й усякi чудернацькi арабески, мiж котрими нiби позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усiєї сили, так що на їх виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в нiмф та амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження.

Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в багатої рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звичаїв i позаводив i в себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах.

Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, i Вигов-ському кинулось у вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне i був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з чорного оксамиту. Кругом шиї бiлiв комiр ввесь в зборах та складках. На головi чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котрої висунулись i телiпались понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей.

"Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичiлий в полiських пущах? Що воно за проява?" – подумав Виговський, оглядаючи високу рiвну фiгуру Стеткевича в сiрих панчохах до колiн, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками.

– Ви придивляєтесь до мене i, мабуть, чудуєтесь з мого убрання? – спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий ї допитливий гострий погляд. – Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик i не православний, i ношу убрання моїх заграничних братiв соцiнiанiв та кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як буває у католикiв полякiв або в козакiв.

I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi очi зорили по пишному малиновому жупанi, нiби розмальованому золотом, по червоних сап'янцях та по синiх широких штанях.

– Прошу сiдати та одпочивати в нашiй господi! – промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.

– То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? – спитав Виговський Олесю, примiтивши, що Олеся здiймала з плечей рушницю i становила її в куток.

– Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, – обiзвалась, осмiхаючись, Олеся.

– То, бачите, пане Виговський, моєму покiйному братовi, а її батьковi Богдановi прийшла думка вивчити її їздити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, – говорив Стеткевич. – В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од своїх ворогiв, якби трапився наїзд на оселю, бо в Польщi i на Українi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: наїде якась лиха сатана, що ворогує з тобою, зруйнує палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб'є челядь, а землю та лiси забере собi та й обладує ними. Ви самi добре знаєте, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звичаї! Не всi порядки i в Польщi гарнi!