Розділ «III»

– Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколiями, а менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києвi, бо й ви менi щось на примiтi, – сказав Виговський.

– Прошу ж до моєї хати! – прохав батюшка. Олеся так i шугнула в дверi, неначе спасаючись од наглої смертi; за нею слiдком вступив в сiни i Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла, а впала на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору.

Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського панотця, Виговський з Олесею доїхали потiм без пригод до Києва i заїхали до двору тiтки Якилини Павловської. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як своєму щастю.

– Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? – питала Якилина Павловська, осмiхаючись.

– Та еге ж! – обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежi. – Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли iншi не пускали.

– Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, – говорила Якилина.

Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого Євстафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Києвi й не догадується про її приїзд до Києва вкупi з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецької i розказав їй про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.

Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довгої труської дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв.

Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю i почали зорити очима по закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи.

Для Олесi цей раннiй вiзит був такий неприємний, що вона аж скривилась i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; їй так було гарно та спокiйно в тишi, в закуточку широкої софи. Золотi мрiї роєм лiтали нiби перед її очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про своє будуще високе становище гетьманшi, першої особи на Українi пiсля гетьмана.

– О! А ти, Олесю, в Києвi? – крикнула Любецька.

– О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? – гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська.

– Я, цьоцю, прибула до Києва з Iваном Остаповичем Виговським, – обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи.

– А то чого так? – спитала Любецька.

– А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори… Це диво та й годi! – гукала Суходольська.

– I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось їхати до Києва. Не їхати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Києва, в доброму здоров'ї, – тихо говорила Олеся.

– Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, – говорила Любецька.

– Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гостi та й годi, – говорила Олеся.

– Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? – спитала Любецька.

– Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От i все! – промовила Олеся.