Розділ «II»

Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлої прозорої тканини i зав'язала кiнцi на шиї нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.

Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецької i поцiлував її в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид її повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.

– А ми вже бачились з вами, пане Виговський! -обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.

– Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловської, – сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.

– Сiдайте ж у нас! – промовила Любецька, сiдаючи на канапi.

Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.

Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:

"Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?"

Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.

– Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з їх близькою рiднею, якою ви їм доводитесь, – обiзвався Виговський.

"Навiщо менi це здалося?" – неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:

– Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! – сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.

– Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?

– Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, – сказав Виговський.

– А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, – почав говорити князь.

– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, – знехотя обiзвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.

– То-то й горенько… що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! – сказав Любецький. – Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.

– Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, – сказав Виговський.

– Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.

– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловiка.