Розділ «І»

– А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, – промовила Олеся. – Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь – то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь – ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .

"Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", – подумала Катерина.

– Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.

– Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.

– Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, – сказала тiтка. – Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

– Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, – одповiв Iван Остапович.

– Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тiтка Якилина.

– I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, – обiзвалась Олеся.

– Невже ви вмiєте їздити верхи? – спитав Виговський.

– О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, – сказала Олеся.

– Чи ви грецької вiри, чи католицької? – спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

– Аякже! Я i цьоця моя Якилина – ми грецької вiри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

– В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, – обiзвалась Якилина Павловська. – Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два – Ян та Христофор – подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки – католички Францкевичевої – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою.

– От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, – сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри.

– Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, – сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

– Яка весела ваша тiтка Якилина! – промовив Iван Остапович до Олесi.

– Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, – сказала Олеся.

– При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, – сказав Iван Остапович.

– Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, – промовила Олеся.

– Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ!