Розділ «Х»

Запекла та завзята, як i її батько Богдан, Катерина встала i, гордо пiдвiвши голову, вийшла до другої кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не глянула на Юрiя.

– Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! – говорив Остапчик i втiк у куток та й сховав котика за скриню.

Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не обiзвались, i не глянули на його.

– Не до обiду тепер їм, сину! Їжа не йде їм на думку, – сказала Ганна i звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони сидiли за столом i ложок не вмочили. Їм було тепер не до їжi. Гетьманша нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за їх обох.

– Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в моєму палацi i будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, – сказав Юрiй.

По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити коло їх сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою генерального писаря Грушi, розважали її в самотинi та в горi.

Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як углядiла стару Демчиху, i кинулась їй на плечi, неначе жалiлась на свою лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись, де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подiї, швидко мiняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли її точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопає в водi i бачить пiд собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його…

Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною.

Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили роз'ятренi рани на плечах та сині попруги. I нi один стогiн не вирвався з мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду жити…"

– А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? – спитала Демчиха.

Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн. Демчиха вибiгла на ганок.

– Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в останнiй раз! – гукав старий козак з-за ворiт.

Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не встане з тiєї козацької домовини по вiки вiчнi.

– Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! – сказав старий козак. – Винеси, осавулихо, води в садок; ми обмиємо на йому кров отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи.

Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi виплакати горе, вилити сльози.

Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький жупан, обули в червонi сапянці, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля важкої працi на мосту, облягли твердиню, огорнули її з двох бокiв, окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий. Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось, занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний, залитий козацькою кров'ю, котрої наточили козаки з своїх таки братiв козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на проливання братньої кровi, на велику руїну України.

Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився, поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одної руки за пальцi другої, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий, такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову. Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову, пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху.

– Я думала, що Демко вже вмре своєю смертю, доживши свiй вiк, – тихо заговорила Демчиха.

– Не козакам помирати в своїй хатi. Наша смерть на чистому полi, наше тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, – сказав Сiрко i похапцем вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку.