Розділ «По-людському»

«Вийдіть на час».

«Ну, що там?» – питаю з порога.

«Ой лишечко, біда – коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли – п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».

От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату – лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт – гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.

«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи – де?..»

Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.

«Обшукайте його, – раю, – скрізь, може, де знайдете».

«Нема, – каже, – я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»

«Де ж це він начастувався?»

Чоловік той і розповів: «Їхав він, – каже, – до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь – хто його розбере, чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, – каже, – діло погане, вивів його з корчми, глип – аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди – шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…»

«Давайте раду», – благає Карпиха.

Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль – хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.

Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…

Тільки я в хату – суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.

Ere, – кажу, – отак наші по-людському живуть…»

Глянув він на мене – та так жалібно, аж за серце вхопив.

«Ні, – каже, – це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно…»

«Хіба ж я не казав?»

Повісив голову, мовчить.

А тут біда: піп править п’ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся – такий сердитий.