Розділ «По-людському»

А мені і сміх, і досадно: не витримав я – кажу йому:

«Чортзна-чим ти клопочеш свою голову, Карпе! Може, там німці – чи про кого розказуєш – і живуть по-людському, а нам воно не личить…»

«Через віщо ж? Хіба ж ми не люди?»

«Люди, та не такі…»

«А які ж?»

«Мужики».

«Ну, так що?»

«А те, що не для нас усі тії витребеньки…»

Глянув на мене Карпо так гостро, крутнув головою, мов бичок, що його муха тне, та так з докором:

«Оце й ти проти мене? І ти, може, скажеш, що Карпо дурний, гроші переводить, замість того щоб купити яку хвостяку або свиняку на хозяйство…»

«А скажу…»

«Ну, не сподівався я од тебе, Максиме, почути таке слово… Не сподівався. Прощай, коли так!»

Крутнувсь – і пішов.

«Пожди, – гукаю за ним, – не сердься-бо». І не озирнувся.

«Прощавай, – відгукує, – ех, шкода, нема вчителя!»

Не хочеш говорити – вольному воля.

Сумує Карпо. Мені з свого обійстя видко, що у нього в дворі робиться. Ходить він по подвір’ю, никає, то в садок подасться, постоїть під деревом і знов у двір, немов вчорашнього дня шукає. До роботи не береться, до мене не навідується! Жаль мені його… товариші, вкупі зросли, а тепер немов посварились. Свій свойому – тиць солому. Піду до нього в неділю, мислю, нема чого бурмоситись.

Довелось раніше. Тесав вісь та якось і вищербив сокиру – пішов до Карпа позичати. Вступив я в сіни, а хатні двері не причинені, мені й чутно, як Карпо вигукує:

«Розщібай пазуху!.. Ану, чи влучу?..»

Що воно таке, думаю собі, чи йти, чи не йти? Та вже якось одхилив двері й бачу: молодиця сидить на лаві під вікном, розщібнула пазуху, аж перса видко, ще й руками її притримує, а Карпо лежить на постелі і влучає жінці в пазуху цукерками. Кахикнув я.