Розділ «ІII»

…І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

…Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:

до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

– Ваша мати там! Робіть, що хочете!

Я подивився:

– з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся.

…Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь – перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, – то помітив ворог. – Збоку розірвався снаряд.

…Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

І тоді ж, пам’ятаю —

з бору вдарив у тривогу наш панцерник. – Загудів ліс.

Метнувся вогонь – раз,

два —

і ще – удар! Удар!

…Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги – пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

– Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.

…Що це? Невже знову галюцинація?

Я відкидаю голову.