Розділ «III»

– Ой не виживу я далі на селі! – лепетала капельмейстерша та все сьорбала похапцем пиво з кухлика; її мучила смага од пороху й спеки так, що в неї і в роті, і в пельці посохло.

– Одже ж і висидите, муситимете сидіть аж до кінця вакацій, бо ваш чоловік не згодиться їхать в той столичний сморід саме в спеку, – обізвавсь Николаідос. – Ваша столиця влітку – пхе! Пхе! і велике пхе!

– Ой ви – азіати! Ви тільки й знаєте, що столичний сморід, а інших столичних припадок та догод ви й не тямите, і ніколи не втямите, бо і втямку за їх не маєте, – сказала роздратована капельмейстерша.

Вона не дуже любила Николаідоса за його грубу щирість, нехтувала його й навіть при нагоді глузувала з його. Та й загалом їй не припадали до вподоби усякі східні азіати, армяни, турки та й греки.

В одчинених дверях з’явивсь Флегонт Петрович, поставний та спанілий, ніби викоханий на майському сільському повітрі. Капельмейстерші він дуже подобавсь ще тоді, як вона співала в опері. Вона любила отилих, випещених панів, що скидались на випещених аристократів або столичних купців. Літошевський залицявся до неї, як ще була вона на сцені. Флегонт Петрович в ролі Мефістофеля наводив навіть ніби чари на капельмейстершу.

– От і Флегонт Петрович! Яка приємна несподіванка! – аж крикнула Чернявська.

Вона схопилась з стільця й якось по-театральному, ніби вона була на сцені, з кухликом у руці побігла йому назустріч, піднявши одну руку вгору. Серед гарної обстави, між двома лиснючими дзеркалами, на лиснючім паркеті, ввесь ніби засипаний сяєвом сонця Флегонт Петрович, білий, рум’яний, спанілий, і справді скинувсь на будлі-якого випещеного дідича або столичного гладкого пана. Чернявська, як бувша артистка, любила артистів, і завсігди і в столиці вона любила їх товариство й ніби родалась з ними завсігди скрізь, де доводилось зустрічаться з ними.

– Слава тобі господи! Таки сподобилась за три тижні побачить людське лице! – лепетала капельмейстерша, вітаючись з Флегонтом Петровичем.

– А хіба ж на селі в вас чума? Чи вимерли усі людські лиця, чи що? – спитав всмішки артист.

– Хіба ж на селі людські лиця? Та там же самі за себе мужицькі мордяки, а в вас у містечку самі за себе жидівські пики, а не лиця! – дзигорила капельмейстерша на ході.

– А ми ж хіба не люде! – обізвавсь Николаідос.

– Які ж ви люде? Ви – азіати, а не столичні люде! – кинула йому крилате слівце капельмейстерша.

– Спасибі за комплімент! – сказав Николаідос.

– «Здоров зноси та в краще вберись!» – кинув присмішку Літошевський. – Столичні панії кусливі, як мухи в спасівку. Правда, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвідали нас у нашій оселі?

– Бо не дуже давно приїхала на село. Поживемо – одвідаємо.

– Прошу частіше заїжджати до нас у гості. Побалакаємо за Петербург на самоті. Тільки заздалегідь вам кажу й наперед, що в нас така халупчина, що й сором вас вітати в їй, – обізвалась Літошевська. – Для вас, певно, й це буде ще одна сільська морда.

– А що? Така халупчина, як у брата мого чоловіка: як добре підскочиш, то пальцями й до стелі достанеш, – сказала з сміхом капельмейстерша.

– Ні, в нас до стелі не достанете, але об сволок то можна черкнуться, – сказав Літошевський.

– От потривайте! Я через скільки неділь приставлю до тієї мазанки такий салон, як оцей вокзальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не буде сором вас вітати в себе. А поки що прошу одвідать й мою, хоч халупчину, але обставлену на східний зразець, – сказала Літошевська,

– Це ви, Ніно Іванівно, мабуть, прикатали на вокзал для розваги? Чи, може, поїдемо кудись вкупі? – спитав Літошевський.