Розділ «II»

– До доктора Неліповича не посилайте, бо я напевно знаю, що він зараз не прибуде. Я їхав проз його двір. Там коло ґанку в його стовбиче чимала купа мужиків; а він не прийде, доки не оглядить і не дасть поради усім, – сказав Николаідос.

– Та правда, що до його зранку щодня сходяться люде з околишніх сіл: він якось зумів занадить до себе оту темноту, – сказав Літошевський.

– І охота ж йому баблятись з отією мужвою! Чогось має велику прихильність до мужиків. А я на його місці взяв би та й розпудив їх і попроганяв з двору: не лізьте, мовляв, і не турбуйте мене, доки я сам до вас не прийду.

– Але ж він повинен давать їм пораду в ліках! Це ж його повинність, – обізвалась Софія Леонівна.

– Я б ту повинність взяв та кулаками й повиганяв з двору. Повинність, коли вона без тями й без міри, – це ж дурна повинність. Нащо ж себе обважнювать, та ще й дурнички? Кулаком в щелепи, та й ділу кінець.

– То ви давали стусани й своїм москалям? – сказала Софія Леонівна.

– Атож! Без цього в нас ніяк не можна обійтись. В себе на вокзалі як не даси стусана в спину або як не клезнеш мужика в морду, то й ніякого ладу нема. А ви ще їм тичете в руки українські книжки, певно, задля того, щоб більше розбирались та стали неслухняніші.

– Я тут не зайшла людина, як ви, а тутешній тубілець з дідів, з прадідів, – сказав Літошевський, – то мені шкода тієї темноти.

– Ви, Софіє Леонівно, лучче пошліть за старим доктором Івашкевичем: цей пузань з великою приємністю згодиться на ваші запросини й буде ладен сидіть за картами хоч і до білого дня.

Софія Леонівна почимчикувала до пекарні й послала наймита до сусід. Сусіди не загаялись і не дуже довго й гаялись; поки скінчили чай, вони швиденько й поприходили. Прийшов старий гладкий доктор, за ним слідком придибав теж добрий пузань мировий посередник, вже літній, доходжалий чоловік, з одутлуватим видом та заспаними засніченими очима. Слідком за ними випадком сам нагодивсь судовий слідчий, ще молодий, чорнявий, сухорлявий. Літошевський з Николаідосом винесли стіл надвір і поставили в садку під старою гіллястою яблунею в затишку та в холодочку. Софія Леонівна винесла карти й розкидала дві колоди карт по столі.

– Як чудово тут у затишку та в холодочку! Вік сидів би тут та грав у карти! – сказав Николаідос, позираючи на Софію Леонівну.

Софія Леонівна примостилась збоку коло стола саме насупроти Николаідоса й зиркала на його з якоюсь жадобою в очах, неначе обсипала його бризками світу з своїх темних очей. Це проміння її очей було для палкого Николаідоса неначе присмаком до ласощів завзятого картяра, що кохається в картах до загину.

Літошевський кинув очима вгору на густий лист яблуні, свіжий та зелений, на лиснючий лист груш на зеленій спадистій горі за Россю, потім зиркнув на свою жінку на її очі, що аж бризкали промінням, і важко зітхнув. Пробувши довгий час на вольній волі, він замякинився й навіть трохи розледащів. Він згадав, що завтра вранці треба буде покинуть цей садок і холодок, покинути оселю, одлучиться на довгий час од жінки й дітей. І несподівано смуток спав на його серце, неначе вранішня імла на садки та верби. Він грав невважливе, все помилявся. Щось неприємне неначе закрадалось до його десь з якогось закутка, з затишного куточка, неначе чигало на його десь з-за кущів. Самий садок для його очей неначе збляк і потемнішав.

Зате ж усім іншим грачам було дуже весело за столом в затінку од зеленого гілля та в холодку: після важкої нудьги в глушині гостям було приємно й весело в товаристві. Майське чудове небо, пишний гарячий день, зелене гілля яблунь та груш – все це несамохіть приємно ворушило нерви, наводило веселу направу на душу кожного. А дрібне щебетання пташок та вряди-годи цівкання та тьохкання соловейків в кущах, неначе музики, пригравало до пишної обстави й ще більше наддавало веселості. Був май надворі, був май і в душі кожного. Різкі голоси птаства зачіпали й ворушили нерви, як різкі звуки арфи.

Незабаром і за столом почалось мугикання та тихі приспівки. Сухорлявий молодий судовик затяг тенорцем якоїсь пісеньки. Гладкий доктор пускав низовим басом якісь уривки з якоїсь невідомої арії. Пузатий мировий неначе заквакав по-жаб’ячій: «Диб-диб на село; кив-морг на його!». Смуток Літошевського швидко стишився під впливом майського дня. Літошевський, падковитий до співів, і сам незчувся, як затяг уривки арії з Ріголетто. Софія Леонівна, витріщивши очі на Николаідоса, і собі почутила майське натхнення й тихенько завела якоїсь пісеньки. Стіл під яблунею ніби й собі одгукнувся на пташине щебетання з гілля, ніби його луна. Ці два хори ніби перегукувались в гіллі.

В мочарах по потічку та десь у Росі вряди-годи квакали жаби. Гості од веселої направи то мугикали, то гупали, то пищали, то ніби квакали, хто низовим басом, а хто тенорцем. На вулиці на шляху здавалось здалеки, що там десь в гущавині ніби розпочинають квакать та рипіть жаби на негоду усякими голосами або ніби в театрі музики починають направлять перед гранням свої скрипки та контрабаси, і бренькають, і скриплять, і риплять. Посеред того чудного скрипіння вряди-годи гупав, ніби бубон, низький бас-октава гладкого доктора.

Софія Леонівна тоненько приспівувала й усе пильно придивлялась до Николаідоса. Вона ловила його швидке зиркання на неї. І ті здорові, сливе чорні очі ніби запалювали її серце. Вона вгадувала в йому гарячий пал серця, що дуже припадав до її почутливої вдачі. В неї почали помаленьку ворушиться думки та гадки, щоб зараз після од’їзду чоловіка розпочать з Николаідосом роман, і роман не абиякий, а повний пригод, повний кохання без краю, без впину.

«Як би йому натякнуть за це? Як би йому дати знать? Треба якось добирать способу, покористувавшись випадком…» – йшла в неї думка разом з її тоненьким співом.

Николаідос одвів очі од карт і зирнув на Софію Леонівну. Вона почутила, що він неначе впік її поглядом у самісіньке серце, осміхнулась і блиснула білими зубами.

Николаідос і собі осміхнувсь до неї. Його червоні повні уста неначе розсунули густі чорні вуса й блиснули з-під усів червонястими різкими фарбами.