Розділ «VI»

Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік, до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?»

Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з кимсь душею... хотілося кохать.

На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню:

Я ж буду ходити і буду любити. Ще й за себе візьму – буду з нею жити!

Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закаляні в руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.

«Мара!» – промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.

– Козаче любий! – обізвалася дівчина. – Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий...

Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:

– Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?

– Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду, та нас у степу здибали татари й, пов’язавши всіх, гнали було до Криму. Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати.

– I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?

– Ми не самі були, – відповіла дівчина, – з нами йшло більше півсотні козаків.

– Як?! – здивувався Гнат. – I вони далися татарам до рук?

– Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю!

– Та де ж вони всі – і козаки, й татари?

– Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї печери й заховалася окремо!

Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала:

– Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх – і тата, й маму!

– Не плач, Катрусю! – почав заспокоювати дівчину Гнат. – Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків.

Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.