Розділ «I»

– У плавню хотів переїхати... – одповів засмучений хлопець.

Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство.

Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не щодня виходили вдосвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом верб ловили рибу то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді, а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.

Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні події на Запорожжі й на Україні.

Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки – хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі військові новини.

Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття.

Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.

Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі.

Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя... I ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.

– Військо йде! Товариство повертається! – загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.

Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.

– Боже, як хороше!..– скрикнув хлопець і занімів на місці.

Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий військом, – на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі...

То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.

Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов кривава річка до моря.

За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.

Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.

Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.

– Байдаки вертаються з товариством! – загомоніли козаки.

Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.