Розділ «Пудель»

Комісар в кареті,

А бідненькі партизани

Сидять в очереті, —

вивів Григорій і стих. Сказав жіночий голос: – Бач, і сам співаєш! Чого ж ти так за комісарів? – Дурна! – відповів Григорій, – сам я і комісар, і камуніст. – І камуніст? – І камуніст, – роздратовано сказав Григорій і враз іще випалив: – Хіба агітнуть тебе? Га? Ну, от говори: ти знаєш, що таке «чон»? Не знаєш? Ну, й мовчи!… Відкіля ти? З вілли? Видно, що від бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахара поєла… Держись! Ще раз агітну! – Хі! Хі! Куди поліз? Ач, який! Спершу полапай, як слід! – Що там лапать? Не кадетка ж? Ні? Далі Сайгор не чув. Прийшов і ліг на своє місце. Зареготала мадмуазель Арйон і голосно сказала: – Сеньйоре, не спите? Відповіли: студент, Тоня, Татьяна – не спали. Сказав тип: – Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазія. Сеньоре, айда на ставок купатися. Це ж прелість: купатись уночі. Тільки Сайгор мовчав. Тоді підійшла до нього баришня Татьяна: – Хіба ви не підете?… Не думав, підвівся і взяв її під руку, потім інстинктивно нахабно прижав їй лікоть. Татьяна тягнула його: бігом! Побігли. Зайшли всі в одну, здається, жіночу купальню. Тип роздягався поволі. Тоня прикривалася спідницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа: – Вам подобається моє тіло? Ви бачите? Тип іще сказав якусь банальність, а мадмуазель Арйон спитала: – Парле ву франсе? – і з розльоту полетіла у воду. Говорив тип: – У вас, Татьяно, чудове тіло! Студент захіхікав. Татьяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тіло. І в ту ж хвилину відвернувся, мов спіймав себе на якомусь злочині. Потім і Татьяна з розльоту полетіла у воду. Купались: і студент, і Тоня, і тип. Через півгодини вийшли з купальні. Сайгор взяв знову під руку Татьяну. Від неї пахло свіжим тілом, тому ще більше дурманило голову. Всі побігли вперед. Татьяна й Сайгор пішли через кручу. Простори закутав темний серпанок ночі. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня сріблясте сковзалася до верболозів.

Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява. Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Татьянину руку – пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків. І тоді несподівано сказала Татьяна – і несподівано, ніби не вона, з легким відтінком болю: – Думаю от про що: жила-була дівчина – це казка-бувальщина – росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті – стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте? – Це ви про себе? – здивовано спитав, ніби машиністка не могла мати такого доступного минулого. – Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? – І поспішно сказала: – Проте не треба. Це важке запитання – важко відповісти. І тут же інстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали. Заверещала мадмуазель Арйон. Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зідхав зелений Оріон на голубиних гонах. Росла ніч. Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім надхненно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок – від нього – диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик. За півверстви кричали сичі. Од ставка запахло осокою. Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання. І Сайгор не міг не відчути це. – От, скажімо, небо, – і Татьяна зідхнула. – Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини – небо? Татьяна «дивне» вимовляла надто тепло й чітко. А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком – рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима. – І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто – людина, – Татьяна зупинилась. – Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. І думаю, що мислі на тему «людина», поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні… Так от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе – взагалі. Потім Татьяна скинулась. – Проте, може, вам не цікаво? Воно й так: і справді, все це тільки інтелігентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: ніколи й дуже нудно. Сайгор був здивований. І більше за все дивував цей тон – надто впевнений. І тут же відчув себе – не перед Татьяною, перед кимсь – не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось інше. І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію. – Що ж ви мовчите? Підходили до стіжка. – Знаєте, по правді, ви мене трохи здивували, – просто несподівано для себе сказав Сайгор. – Я цього не хотіла, – засміялась баришня Татьяна і, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала: – Ну, ідіть до мене. Потім розкидала біля себе сіно, очевидно готуючи для нього місце. Мовчала. Сайгор стояв і дивився на Татьяну. Мовчала. Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце. Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Арйон верещала, і по черзі запитували: – Ви самотня? Ха! Ха! – Я – самотня, – напівжартуючи, зідхала Татьяна. Тоді ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом рознервувався. Від компанії кричали: – Ви самотня? – Я – самотня! – зідхала Татьяна. Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик – дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в розпуці розбив собі голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути – не міг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон. – Чорт! Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків далі на дорогу. Хто чорт – невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес. – Пшов!

Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом. Цей ідіотський випадок із собакою підносив матеріаліста Сайгора тут, на порожній дорозі, в темну даль, на верхів’я фаталізму. І це, звичайно, дратувало, і дратували згадки про сьогоднішній день; і резиденція юнаків, і порнографічні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Айрон, і Татьяна, і запах жіночого тіла. – Пшов! Але пудель не відставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню – нічого не було. Згадав – щось забув дома, в городі. На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком. Ріс невідомо ранок. І впали на обрій бліді червінці. Кричали з сіл півні, і тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик. Назустріч пливли буйні трави й зелений океан дерев. На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось розмозжити собачу голову. І тільки на шостій верстві, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, ніч – там – і почервонів. Перша вілла на узгір’ї майнула білим крилом і пропала за обрієм. Сайгор, суворий і блідий, поспішав до города.