Але й його побачила вона таким же далеким і чужим, як і Остапа. Він навіть не привітав її, він навіть не дивився на неї і, як неприручений звір, увесь час ховав на підлозі свої колись добрі очі.
– Чого ж ти прийшов до мене? – нарешті, промовила вона.
– Я прийшов до тебе, матусю, – чужим голосом сказав Андрій, – щоб ти мені допомогла в моїй справі!
– Яка ж твоя справа, синку? – зідхнула мати. – Чому ж вона саме твоя і чому вона не може бути моєю?
Андрій негарно усміхнувся і сів на стільця.
– А тому не може бути твоєю, – сказав він, – що ти нічого не розумієш!
– Боже мій! – скрикнула мати. – Невже ж це не я виховувала тебе, мій любий синку? Чому ж я не найду з тобою спільної мови?
– Не найдеш, матусю, – сказав Андрій, – бо такої мови ти шукаєш і з моїм братом Остапом. З моїм найлютішим ворогом…
– З твоїм найлютішим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мій! – і мати заридала.
Тоді підійшов до неї її рідний син і сказав чужим голосом:
– Покинь, стара, виводити, бо мені ніколи зараз, і до того ж я мушу за твоєю допомогою пролізти до братового штабу.
Та не встиг Андрій вимовити своїх останніх слів, як у дворі зашуміло. Він кинувся до вікна і в присмерках місячної ночі побачив вершників. І зрозумів Андрій, що зграя ворогів оточує його, і сказав він матері:
– Ховай мене, мамусю, і якомога скоріш! Ховай мене від мого брата Остапа!
Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрія. І сховала вона свого любого сина Андрія на глухому горищі і повернулась до кімнати. Тоді з шумом розчинилися двері, і зупинився на порозі Остап з двома своїми молодими вершниками.
– Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрія? – грізним голосом спитав він. – Чи не думаєш ти, що мої дозорні прозівали його?!
– Не бачила я твого брата Андрія! – рішуче сказала мати і, зблідла, сіла на своє ліжко. – Не бачила!…
– Не бреши, стара! – скрикнув Остап і взявся рукою за свою блискучу шаблюку. – Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютішого ворога?
І, сказавши це, Остап подивився на вершників. Вершники від задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не знає рідні і для нього в боротьбі нема братів!
– Я радий, що ви так думаєте про мене! – сказав Остап. – Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбі нема і матері.
І георгіївський кавалер всіх чотирьох хрестів, що поважно виблискували на його груді, сів біля своєї матусі. І наказав він своїм вершникам обшукати двір і горище. І запалив він цигарку і звів свої суворі брови біля перенісся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Повісті й оповідання (1923 – 1927) » автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мати“ на сторінці 3. Приємного читання.