Розділ «Бандити»

– Хоч би табаку захватили… А тепер і живи, як хочеш. Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною. Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї. – Ну, чого ж ти нічого не кажеш? – кинув Кажан. Нечипір здригнув. Провів по голові долонею – боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові. – Чого я нічого не кажу? – сказав він. – Що ж я буду говорити? – От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати. «…Треба думати – це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув: – Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні. – А як не поїдуть? – Не поїдуть?… Ні, як же, поїдуть! – Тьху! наче пообіцяли йому… – сплюнув Кажан. – А я кажу – не поїдуть! Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною. Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо: – Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося? Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, – мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив. От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть. «…Може, його вже забрали?» – стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська. Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж. З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки. Кажан знову підвівсь і злосливе сказав: – Сволоч! – Що ти кажеш? – спитав дячок. – То кажу, – зло усміхнувся той, – що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось – ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата. – А ти що – маленький? Не знаєш, куди тоді йти? – суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.

Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим. – Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, приидеться, – казав Кажан далі. Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав. – Інші, може, вже й розплатились, – кинув він. – Та й мене не забувай, бо не один ти тут. Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе. В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив. – Хло-о-пці! – нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки: – Хто там такий? – Це я, Ванько Петренячий, – долетіло з гущавини і забулькотіло по воді. – Чого тобі треба? – знову запитав дячок. – Та їсти приніс. Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, – аби наїстися. Кажан уперед дивиться, – очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати. – Це Килина сліпа прислала, – казав хлопчик, оддаючи клуночка. – Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали. Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати! їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав: – Мало. – А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, – не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали. – А не бачив, скільки їх? – спитав Кажан. – У нас двоє стоїть… Книжку мені подарували… а далі ще кільканадцять. – А довго вони тут будуть, не чув? – Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть… А може й ні! Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і – мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей. – Дядю, чого ви так зблідли? – спитав хлопчисько.

Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив’язані. – Діду Кудря, де ви є? – проскиглив він жалібно. Дивиться – у Кажана знову обличчя почервоніло. – Так ти не сам прийшов? – зідхнув з полегшенням Кажан. – От ще дурне! Чого ж ти не сказав? – кинув дячок і подивився в гущавину: – Чого ви прийшли, діду? – Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти. – Ну? – Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі! Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають». Дід Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував: – Дивлюсь – хлоп’я біжить до очерету. Я за ним. Міркую – безпремінно до них. А як догнав – призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас. Ще раз пожалів, що на корчах стояти приходиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині. День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.

…«Кінні», – подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід? Згадав Микиту Гордійовича. «Яхида! Хоч би їсти приніс». Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце. Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані. В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет. Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»

V

Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисла над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині. Йшла дванадцята година ночі.

Кажан і Нечипір удягнені були легко, і швидко їх сорочки так ізмокли, що приишлось знімати й викручувати. Пізніш дощ перестав, але не розпогоджувалось, і знову мусіли чекати, коли за комір поллються струмки холодної води. Уже виходили на берег, сиділи навіть там. Дивились на село, слухали, як десь під повіткою хтось награвав на балабайку – мабуть, із отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулиці й раптово зникали – запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч і не бачили в цім нічого певного, бо на березі зараз за великою могилою починались Золоті Півні, де йшов учора бій і де безумовно розставлено варту. Але коли підійшли до того місця, куди завжди витягував свій човен рибалка, – човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважились. Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по цій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет. З годину стоять мовчки. Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дошу ріка приймала в себе з радістю й м’яко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закам’яніла, навіть рухів непримітно було. Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре небо, і жалібна пісня, яку вигравали там, – усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле. Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала), він приїхав до свого батька – дякона поганенького приходу – і тут вирішив помститись. Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з презирством, але ж ватага – тільки засіб. Правда, «світле й справедливе» з часом стушувались. Але ж… Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За віщо ж він боровся так уперто? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Вено справило на нього таке вражіння, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду – тому так тепло стало йому. А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду. Кумкали жаби, і знову рипів деркач. Просте слово прозвучало несподівано так: «любов». Але кого любити? Бідних? Смішно. Але «любов» виходить все-таки природно, а «смішно» – пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.

Дячок сидів до Кажана спиною, і коли той заворушився, спитав, зітхнувши: – Що там таке, друже? Кажан мовчав. А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям. Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням. Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось. – Що ти говориш? – сказав Нечипір і повернувся до приятеля. Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі. – Хліб із поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що і як. – Жалієш, що пішов з нами? – спитав дячок. – Якби не втік тоді, – казав далі Кажан, не відповідаючи, – то, може, призвів би до діла хазяйство… Год мій одпустили… Да. Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно. – От, скажемо, луки… Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода – треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть… Він дасть… Кажан зідхнув, а Нечипір почув, що перед ним росте якась велика, досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький. – Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл – от тобі й трава… Травище! Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його. Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав: – Це ти в Германії, в пліну? І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: – «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі. А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів: – Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак! Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу. Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав. І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», – метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».

– Куди ви мне призвели? – раптом сказав Кажан. – Призвели? – розгублено спитав Нечипір. – Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні. – Якби знати про амнестію. Як воно… ну?… – Мабуть, помилують, – кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу. – Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх. Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті. Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було – того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало. Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет. Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь. Замовкла вже й балабайка. І чує тут дячок напружений голос: – Нечипоре! – Що таке? Я тебе слухаю. – Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? – говорить Кажан. – Про що? Кому? Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути». А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було – ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах. От простягле руку…

…Ой! – розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло. Промайнуло в голові: «любов»…

…А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров’ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка… Потім і її не стало.

…Шарудів очерет.