Розділ «Невільничка»

– Я згадав тебе, дівчино, – каже Остап, – се ти до мене колись руки простягла, просячи «рятуй!». Се ти…

– А я не забувала тебе, козаче, – промовила дівчина, – і не забуду, і ждатиму, приходь рятувати!

– Прийду, дівчино, вирятую, моє серце! – говорить козак…

– Тудою, тудою тобі лучче, – вчила дівчина. – Я проведу… Я проведу тебе, козаче!

І разом обойко перебігали вони темні сади, де рожевії квіти пахли й вода дзюрчала, й разом никали попід селитьбами турецькими. Аж от шлях самий – далеченько селитьби й сади позоставалися…

– Тудою, козаче! – показала дівчина в далекості та аж похитнулася сама з жалю.

– Дівчино, ходім! – каже Остап, – на руках тебе занесу на Україну!

– Ні, ні! – одмовила дівчина. – Дожидатиму – приходь рятувати! Дожидатиму! Дожидатиму!

Та й легко і хутко зникла з його очей.

Втікає, втікає Остап. Втікає й битим шляхом і навпростець; часом день у горі, у печері лежить ховаючись; часом на дереві сидить, стережучись та собі стежки обираючи; не їсть, не п’є, не спить. Отже, як сестричка менша, виніженочка, сплеснула у долонечки тричі за тими трьома лихами «не їсть, не п’є, не спить» і вжахнулася! Вона, що їй спатоньки любо, їстоньки й питоньки мило! Еге! Остап усього дізнав й довідав – наче б уся його дорога полинем поросла, знаєте полинь, діточки? Гіркий, гіркий, гіркий такий дуже! Усього ж, кажу, дознав Остап, поки аж Україна рідна і кохана, свіжа й зелена, прийняла його до себе… Мабуть, зітхнув він легенько, як уступив на рідну землю свою.

Тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний. Хто відпочив, а хто розкошує.

Невільничка козачка не спочивала, ані розкошувала! Стоїть вона край віконечка та дивиться, очей не зводячи, усе туди, у той бік, звідкіль султан бородатий стережеться козаків-молодців. Ні з ким розмовляти невільниці молодій, і не промовлять нічого устоньки рожеві, та й без мови вичитуються на дівочому личеньку усі дівочі мислоньки і думоньки, уся туга й смуток, й сподіванка, й непевна надія, і любий жаль… Козаче! Козаче! Коли ж до тебе дівчина пригорнеться? Де ти? Дівчина у неволі дожила та сумує, а невірний пан з дівочої туги глузує! Ой, козаче! Де ж ти забарився? Чи тебе Господь допровадив на Вкраїну? Де ти, козаче? Де забарився? Де пробуваєш? Чи дівчину пам’ятаєш?

У которий то вже раз бідна невільничка питалася і побивалася, і жадала собі орловії крила – полинути, може, часом теж тиху домовинку – спочити.

Тихо-тихо у турецькому місті. Вечір пізній, місяць ясний; рожеві квіти пахнуть; свіжі водотечі дзюрчать. Бідне серце дівоче усе так само прохає і терпить, думки так само роються й понімають…

Чого се разом обудилися турки розкошолюби? Чого се біжать перелякавшись? Козаки! Козаки набігли! Палють мушкети, курить дим, горять дахи, руйнуються хати, стогнуть люди – розкішної тиші як і не було; не чутно дзюрчання водного; пропали рожевії пахощі; місяць ясним світом освіщає запалене у диму та в полум’ї місто турецьке…

А як сонечко почало грати та виблискувати у небі понад морем глибоким, по морі плили чайки козацькії, повертаючи додому. Підбитії чи підстрелені козаки лежали чи сиділи, а ті козаченьки, що всякого лиха вхибнули, порались коло чайок своїх чи коло порубаного оружжя. Молодий отаман сидів, задумався та дививсь у воду – багато, мабуть, мав він собі мислоньок попередумувати!

А дівчина з русою косою дивилась на його любими очима карими та, мабуть, одну собі мислоньку мала, одну й думку думала…

Оце вже й кінець…

Отаман Остап благополучно повернувсь на сей раз з козачеством і з дівчиною на Україну… Оце вже й кінець…

Чи ж маємо ще згадувать об тих козаках та турках, що полягли, рубаючись? Чи маємо думати, як там плакала турчанка яка, чи козачка? Чи маємо, може, припустити, що інший згублений, якби віку свого дожив, то багато де став би у пригоді, дечому, може б, навчив багато? Дечому, може б, порадив велико… Що був він злий чи добрий, хороший чи лихий, живий жив собі, а теперзгублений? Вже усі тії, що полягли, вони не устануть – нехай же над ними земля пером!