Розділ «Із циклу «Третя глава»»

слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.

Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогненні, міни,

салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,

зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,

на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,

пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,

мов листя сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою

спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.

Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,

лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.

О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,

де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,

де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!

Б’є слово в слово – кусні бронзи дзвонять.

Так прощальний спів кінчаймо,

коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.