Розділ «Помстився»

– Свириде, голубе мій… – перепинив п’яним голосом Лука, – подай мені баньку… Ти не питимеш, то я за тебе решту вип’ю… А-а! таре бун джін. [Міцне добре вино (молд.)] Це єдина потіха… всіх матульняків… і простих, і вельможних… Ну, кажи, кажи… слухаю…

– Входжу я до хати, – провадив далі Свирид, – привітався, забалакав. «Щось ви подались, тітко, – кажу до старої. – Чи всі у вас живі-здорові?» – питаюся… «Усі, хвалить Бога», – відказує… «А де ж Марія, – наважився я, – що її в хаті немає?..» Тільки щойно вимовив я, стара як заголосить, як удариться головою об скриню, аж старий вискочив з-за столу. Я так і затерп. У голові мов залізом розпеченим шпигонуло: нема… умерла… утопилась… Хочу поспитати, де вона, що з нею, а язик як став дуба, так і не ворухнеш ним. Далі ж як не скочу до старої, як не скрикну: «Де Марія?..» – то так усі й замовкли та видивились на мене, перелякані… «Де Марія? – кричу я. – Де ви поділи її? кажіть!» Та грюкаю кулаком у стіл, аж старий узяв мене за руку та: «Що тобі, хлопче?» – питає. А я й не в той бік, тільки слухаю, як стара, голосячи, приказує: «Занапастили дитину нашу, занапастили… пішла в найми, як і людські діти… та недолюдок той, пан з Бобрика… звів її… й заподів кудись, що й путь її пропала…» Я вже не слухав далі… мов божевільний, вискочив я з хати, гидкою мені стала людина кожна… На серце моє, на голову, на всеньке тіло вагою налягло лихо, гнітило мене, я чув, що мені тісно й на просторі… Я пам’ятаю тільки жадобу помсти, що поняла моє серце болюче… пам’ятаю, як я присягавсь: помщусь… люто помщусь… на обох помщусь!.. Я забув на той час і про свої ноги натруджені, і про те, що вже ніч упала на землю, – швидкою ходою пішов я у Бобрик… Біжу… тіло моє горить, палає, і не холодить його вітер зимний, що дме просто в очі… І досі не тямлю, як пробіг п’ятнадцять верстов і не чув втоми, незважаючи на свої ноги натруджені… В Бобрику вже спали, ніде не світилось… Став я край села та й наче опам’ятався. Як же я помщуся?.. Тепер сплять у дворі, не пустять мене до пана, зв’яжуть ще, мов злодія якого… Сів я на дорозі й почув, що в мене болять ноги… Сиджу, схиливши голову на груди… і враз зробилося мені до всього байдуже, наче не мене скривджено, наче те, що сталось, не моє лихо, а чуже, далеке… Бог з ним, з паном, з помстою, з усім на світі… І чогось жалко мені стало, тужно так, журно… Перед очима імла знялась, відгородила мене від світу цілого… Байдуже!.. Помалу-малу з імли тої виткнулась виразно Марія, така сама, якою бачив я її під фігурою, глянула на мене глибокими очима й упекла мене тим поглядом… у саме серце впекла… Скочив я з землі, порвавсь убік, як до села, й затис кулаки. «Помщусь, і вас загублю, й сам пропаду!.. Однаково!» – думав я, походжуючи по полю під селом та чекаючи, щоб розвиднілось… І вже холодна ніч не прохолодила мене, а додала тільки зваги… Добре-таки розвиднілось, як я подавсь у двір. Там вже повно було якихсь судових. Казали, що приїхали продавати двір за довг. Я до слуг: «Покажіть мені пана Гаєвського, дідича вашого», – а сам не тисну ніж у жмені, ні, аж пальці заклякли… – «Нема, кажуть, поїхав десь…»

– То ти був у мене в Бобрику?.. – забелькотав Лука. – То моя Марія була твоєю судженою?.. А я й не знав… а я й не відав…

– Як?! – скочив Свирид. – То ти пан Гаєвський?..

– Був колись… був колись, брате мій, поручик Лука Йванович Гаєвський, село мав, а тепер – його сіятельство господин матульняк, дідич міського ринштоку!.. Смірно-о!.. – заверещав він п’яним голосом і бовтнув ногою по воді, простягаючись на бік.

Якась сила шарпонула Свиридом. Згадки колишнього, що вже чотири роки як проминуло, але колишнього гіркого, болючого, принесли з собою і відгомін тої жадоби помсти за знівечену долю, що колись владно запанувала над покривдженим. Якась сила шарпонула Свиридом. Але, глянувши на п’яного ворога, що, засипаючи, тільки тулубом лежав на суходолі, а ногами в воді, він з огидою відвернувся і сливе вибіг на прикрий берег.

– Хай вода свята помститься за мою кривду!.. Хай вона забере тебе!.. – казав Свирид до себе, важко відсапуючи.

Він хотів бігти, але зупинивсь. Сливе над самим вухом його розтявся пронизливий свист і, погрюкуючи та мигтячи осяяними вікнами, промчавсь потяг, перепиняючи Свиридові дорогу.

За цю хвилину в душі Свиридовій зчинилась боротьба. Його серце то ґвалтом намагалось помсти, то страхалось запропастити життя людське, статись причиною смерті людини. Боротьба та тяглась одну йно хвилину; якесь почуття взяло, мабуть, гору, перемогло, бо Свирид вернувсь до Дунаю, де по коліна в воді лежав п’яний Лука, похрапуючи носом. Свирид на превелику силу витяг з води Луку, хоч той вовтузився з ним та белькотав щось крізь сон, звів його й сливе поніс вулицею. Проходячи повз одну хату, Свирид затремтів увесь та мало не впустив Луки на землю, на порозі, осяяна світлом з хати, стояла якась молодиця, й йому здалося, що то Марія. Свирид запровадив товариша до шинку. Лука наче опритомнів трохи, побачивши знайому обстановку. Він похитавсь трохи на нетвердих ногах, стукнув кулаком у стіл і гукнув на всю хату:

– Око джіну для його сіятельства пана матульняка!.. Діграбе! [Швидше (молд.)] – і вилаявсь поганою молдуванською лайкою.

Свирид вискочив з шинку, дуже зворушений, й подавсь назад, до тої хати, де на порозі бачив жінку. Жінка й досі стояла на тому ж місці. Свирид наблизився до неї, зазирнув їй в обличчя та й пізнав Марію.

– Маріє!.. – сказав він тремтячим голосом і нервово скинув шапку з голови.

Жінка жахнулась, підійшла до Свирида і пильно глянула на нього.

– Свирид!.. – прошепотіла вона, подаючись назад.

– Маріє… – І враз сильним рухом роздер він свою шапку надвоє й кинув її під ноги Марії.

– Отак з моїм серцем!.. – додав.

Хвилинку обоє стояли нерухомо: вона – з спущеними долі очима, він – блідий і тремтячий.

– Маріє… – наблизився Свирид до неї й узяв за руку. – Скажи мені, що з тобою було?..

Марія звела на нього очі, і, мов горох покотився, закапали з їх сльози. Вона заплакала, жалібно хлипаючи, мов дитина.

Свирид відвів її набік, під баркан.