Розділ «Подарунок на іменини»

– Якої корови? – здивувався Карпо Петрович.

– У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в плечi i важно процiдив в нiс:

– Панове гiмназисти повиннi вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…

– Ха-ха! – не вдержавсь Карпо Петрович. – Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.

– Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства?

Але Доря не вiрив у нещирий гнiв батька. Вiн надувся, аж червонiв, ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:

– Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста…

– Ха-ха!.. – реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. – Чисто комедiант!.. Стiй! – раптом штовхнув вiн вiзника в спину. – Не бачиш, приїхав…

Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким листом у ранiшнiм холодку.

– Завертай пiд грушi…

Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з дрожки, взяв Дорю за руку i пiдвiв до дерев.

Тодi Доря побачив, що вiн стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-пiд нiг, на днi ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях виразно бiлiють стовпи.

– Що се таке?

Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка i загойдаються на гойдалцi люди.

Вiн був розчарований трохи.

Батько мiцно стиснув йому руку i глухо, з свистом переднього зуба сказав:

– Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе нiхто не помiтив. Найкраще сховайся за грушу…

Потому почав спускатися в яр, мигтячи срiблом погонiв i обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали у повiтрi, як голуби.

Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки займались, як од вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий вугiль.

На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз i потягнув мотузку, наче хотiв дiзнатися, чи мiцна.