Я встала і обернулася лицем до них. Володя підходить до мене нетвердим кроком. У нього сльози на очах.
– Манюсю, – мовить і уриває.
Потім узяв обі мої руки в свої долоні, поцілував їх, а потім замахнув ними і вдарив себе з усеї сили по щоках – раз, другий, третій...
– Манюсю, я підлий, я негідний! Я програв тебе в карти. Отсьому... Никанору Ферапонтовичу програв.
І показав на велетня, що, розтягнувши своє лице вшир якимось нечувано широким усміхом, підійшов один крок ближче до мене.
– Так-с! Ми мали честь і приємність, – промовив він, кланяючися незграбно.
– Чого ж, панове, хочете від мене? – запитала я ледве чутно зі зворушення.
– Манюсю, забудь мене, підлого! – благав ридаючи Володя. – Не варт я тебе! Одного пальчика твого не варт. Наплюй на мене! Відвернися від мене! Я не твій, а ти не моя.
– Дуже просимо вашої милості, – говорив до мене всміхаючися рудий велетень. – У нас вам, Марія Карловна, добре буде. Я чоловік хрещений і до вашої милості, сказати вам, усею душею і всім серцем.
– Але ж я вас не знаю і не хочу! – скрикнула я до нього.
– Познайомимося, Марія Карловна, се діло недовге. І охота прийде. Милості просимо не гаяти часу, бо завтра нам треба в дорогу. Пакуночки свої, що вам потрібно, звольте забрати. Тут у мене й повіз на вулиці.
– Ні, пане! – мовила я рішучо. – Я не розумію того всього і прошу вас дати мені й мойому мужеві спокій.
– Милості просимо, Маріє Карлівно, – мовив незрушеним солодким тоном Свєтлов, – не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, Богу дякувати, живемо в страсі Божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних. Ось мій кум, його високоблагородіє пан поліцмейстер, може в разі потреби поговорити з вами троха інакше.
Поліцмейстер, що досі держався якось у тіні за велетенською фігурою Свєтлова, виступив наперед і запитав мене коротко:
– Ви знали Зигмунта Зембецького? Знали, правда? Не перечите. Він тут у нас у острозі, і ми можемо поставити вам його до очей. І коли не хочете завтра сидіти в острозі разом із ним, то не робіть комедії і слухайте Никанора Ферапонтовича. Се вам моя рада і мій розказ...
На другий день, позавивана в шуби та в медвежі шкіри, я з Никанором Ферапонтовичем їхала вже на схід, далеко на схід, у безмежні снігові простори Сибірі».
* * *
«Микола Федорович конає.
Перед моїми вікнами тілько що луснула японська бомба і знесла півдаху з будинку. Ані одної шибки цілої не лишила. Що то буде далі?
Щось немов стоїть за моїми плечима, і торкає за руку, і шепче:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сойчине крило» автора Франко Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сойчине крило“ на сторінці 19. Приємного читання.
TextBook