Розділ «Шевченкова могила»

Був пишний iюльський ранок 1880 р. 19 iюля. Ми поїхали з Канева на Шевченкову могилу низом, понад Днiпром. Дорога з города тихо спускається вниз спуском над Днiпро, йде проз дерев’яну церкву, котра стоїть пiд самою горою, i потiм в’ється по низинi пiд самими горами. В городi, на половинi гори, на широкiй терасi, в зеленi бiлiв собор. На взгiр’ї по косогорах червонiла та зеленiла покрiвля невеликих домiв, неначе прилiплених до гори. Дорога повилася пiд горами. Крутi гори зеленiли проти сонця привiтно й весело. Подекуди на самих верхах гiр з долинок та западин виглядали жовтi соняшники, гострi верхи кукурудзи, вибiгали на самий вершок грядки картоплi та бурякiв. Пiд самими горами тяглися одна за другою рибальськi хати в зелених садках та вербах. Часом траплялись гарненькi бiлi домки заможних мiщан з здоровими веселими вiкнами. Домки неначе ховались в узьких долинках мiж крутими горами, в розкiшному зеленому деревi, а за домками неначе дерлись на крутi гори зеленi сади i спинялись на половинi крутих бокiв гiр зеленими грацiозними контурами. Тi чудовi садочки, притуленi на горах або схованi в западинах, були наскрiзь пронизанi сонцем, зеленiли до самого дна, i через яблунi та вишнi блищала ясно-зелена трава, як килим, розстелений на крутих горах. Садки неначе висiли над нашими головами. Круглi гiллястi яблунi неначе були готовi скотитись з крутої гори, як зеленi м’ячi… Днiпро синiв недалечке за плисковатою низиною, вкритою то сiрим пiском, то молодими густими кущами осокора. Через одну верству далi пiшли гори голi, дикi, з обiрваними обваленими боками. Над нашими головами, проти синього неба, вирiзувались зубцями крутi гострi верхи, поламанi косогори з твердим верхнiм обiдком, з-пiд котрого сипалась глина з пiском та камiнцями. В узькiй та глибокiй долинi незабаром зазеленiв перед нами  х о л о д н и й  я р. Мiж двома шпичастими горами було видно провалля, промите дощовою водою. Дике провалля повиставляло проти сонця свої глинястi жовтi стiни, неначе ширми, поставленi однi поверх других, а над тими глинястими стiнами понавiшувались, неначе зеленi килими, густi маси берези та дуба, а там вище знов пiднiмались дуби та липи зеленими стiнами скрiзь понад проваллям, пiднiмались вгору на високi гори, вкривали верхи гiр. Минули ми ту дику, але поетичну картину, а за нею знов виступили рядами шпичастi зеленi гори, а поверх їх виступали широкi боки гiр, вкритi мiсцями рiдкими старими дубами, неначе по горах розкинувся розкiшний зелений парк, в котрому не ставало тiльки дорiжок та квiток… Знов пiд горами появились рибальськi хати. Подекуди на половинi високостi гiр виступали тераси, на котрих стояли рядами бiлi хати в садках. На тераси йшли по косогору узькi дороги. Внизу, на пiскуватiй низинi заблищали узькi заливи, обтиканi кiлками; на кiлках висiли довгi неводи, неначе разки намиста обхвачували довгi узесенькi заливи. Тут старий i новий Днiпро, роздiленi пiд Каневом здоровим островом, зливаються докупи. Днiпро розкiшне ллється бiльше верстви завширшки попiд самими горами. В цiм мiсцi над Днiпром, за три верстви од Канева, стоїть над Днiпром Шевченкова гора. Ми стали пiд самою горою, на узькiй полосi пiску мiж Днiпром та горою…

Шевченкова гора од Днiпра має фiгуру половини обруча, котрого переламанi кiнцi заткнутi в землю, тiльки верх її, ледве закруглений, з одного боку гостро заламується i спускається вниз дуже круто. Зверху, на самому краєчку гори, стирчать не дуже високi дикi грушi та кущi i дуже виразно вирiзуються на синьому небi. Од Днiпра бiк Шевченкової гори не рiвний, а трохи увiгнутий, i такий крутий, що по йому не можна вийти наверх. Одна половина боку гори заросла травою, друга подекуди вкрита дрiбненькими кущами.

Пiд самою горою простелена узенька смуга огороду, а з одного краю притулилась хатина, зовсiм закрита густим садком. Понад дорогою за тином в огородi росте кiлька високих розкiшних плакучих верб. Трохи не посерединi пiд горою стояла ще друга хатина, але вона була засипана глиною тодi, як завалився бiк гори. Тепер не видно i слiду того провалля. Бiк гори вирiвнявся i знов зарiс травою. Рядом з Шевченковою горою, на пiвнiч вверх по Днiпру, стоїть зовсiм гола гора, вища од Шевченкової, має вид пiрамiди, трохи закругленої зверху. Вона така крута од Днiпра, що на неї не можна вийти. По другий бiк могили стоїть узька, з бокiв закруглена гора. Цi обидвi побiчнi гори виступають трошки вперед Шевченкової гори i придають їй вид храму з плисковатим верхом, з виступаючими вперед баштами…

Мiж пiрамiдальною горою та Шевченковою глибока узька долинка, а в тiй долинцi йде узенька уличка з хатами по обидва боки. Цей присiлочок зветься Монастирок. Кажуть, тут колись був монастир. Сама Шевченкова гора колись звалась Чернечою горою. В хатах живуть гончарi. Пiд хатами на призьбах, на полицях стоять довгi ряди не випалених горшкiв. Ми пiшли уличкою, перейшли через один город, перескочили ледве примiтну течiю i прямо полiзли на Шевченкову гору. Гора така крута, що на неї трудно було йти просто. Приходилось хапатись руками за молодi березки, котрими засiявся доволi густо цей бiк гори. Поки ми вийшли на гору, в мене дрижали колiна. Ми вийшли на гору i пiшли до могили мiж рiдкими низенькими, об’їденими товаром кущами та рiдко розкиданими грушами. Верх гори рiвний, навiть плисковатий. Я шукав очима Шевченкової могили i вглядiв її зараз: через обгризенi кущi та рiдко розкиданi грушi, серед нагiрної невеличкої рiвнини, зачорнiв високий дерев’яний хрест, поставлений на довгiй, з чотирма углами могилi, складенiй з камiння двома терасами i присипанiй зверху землею. Ми вийшли з кущiв та груш: Шевченкова могила стояла серед чистої не зарослої рiвнини. Два шари камiння, кожний на аршин вгору, жовтiли на ясному сонцi.

Поверх їх чорнiла насипана земля, поросла травою та дрiбненьким зiллям. Хрест стояв високо i чорнiв, як намальований, проти синього неба. Од заходу сонця на двох углах могили, на одному углi спiднього шару i проти його на углi верхнього шару, камiння трохи пообвалювалось: тудою, видно, лазять на верх могили до хреста. Пiд хрестом земля дуже втоптана. На хрестi, скiльки можна досягти руками, повирiзуванi прiзвища туристiв, побувавших на могилi. Але негода й неублаганний час постирали тi надписи, як i саму бiлу фарбу з хреста. Ми стали в головах Шевченка, i самi нашi голови схилились… Близина останкiв великого чоловiка має великий, невимовний вплив на людське серце. Великi люди говорять до живих через землю з домовини. Близина останкiв великого чоловiка та ще притому дуже безталанного, щирого, правдивого сина безталанної України робить такий тяжкий напечаток на душi, що сльози самi виступають на очах… Не тиха задуманiсть, не поетична мрiя про iсторичну минувшiсть, про давнину повiває своїм крилом над могилою Шевченка; нi! Щось важке лягає на серце i душить його, як те камiння, що лежить на його могилi. А на високих горах, над Днiпром грав ранок, сяло пишне золоте сонце. Зеленi гори, вкритi лiсом, як дивнi зеленi завiси, обгортали кругом Шевченкову могилу. Була торжествена тиша. Кругом на всi боки малювались дивнi картини природи. I все те не тiшило серця, не розбивало туги. Туга розлилася над цим дивним краєм, як невидима рiчка горя… А картини природи кругом дивнi! Видно, що це мiсце вибрав для себе великий естетик, великий поет!

На пiвнiч i на схiд сонця стелиться широка-широка зелена рiвнина, по котрiй тече Днiпро, грацiозно вигинається широкими дугами. Коло самого Канева Днiпро протiкає двома рукавами, якраз так, як коло Києва. Старий Днiпро ховається далеко в зелених дiбровах, новий пiдходить трохи не до самого Канева, ллється по широких сiнокосах i бiльше, нiж до половини, вкритий пiскуватими мiлинами. Коло самої Шевченкової могили обидва рукави сходяться докупи, i велика рiчка, вширш бiльше, як на верству, пишно ллється пiд самою могилою, широка, чиста i така глибока, що пароходи пристають пiд Шевченковою могилою до самого берега. Станеш на краєчку Шевченкової гори, i перед очима розстилаються дивно гарнi картини за Днiпро, вгору i вниз по Днiпру. Вгорi, просто Канева, по Днiпру бiлiють вередливi пiскуватi мiлини, неначе хто порозстилав по водi бiлi хустки, порозкидав величенькi бiлi гусячi лапи. На широкому островi мiж Старим та Новим Днiпром зеленiють сiнокоси, цiлi гаї вiльхи та верб, розкиданi кущi верболозу; а мiж зелом блищать проти сонця узенькi течiї, як маленькi рiчки, узенькi саги. Вище од Канева гори оступаються од берега амфiтеатром, як в Києвi на оболонi, i через верстов десять знов приступають до Днiпра, як вище Києва у Вишгородi. Там далеко пiд горами смужкою блищить Днiпро. А за Днiпром очi тонуть в безкраїй далечi, вкритiй лiсами. Лiси зеленiють, а далi сизiють, а ще далi чорнiють, як пооране поле, вкрите туманом. Проти самої Шевченкової гори за Днiпром берег трошки пiднiмається вгору, подекуди вкритий лiсами, подекуди озиминою та яриною; там, на рiвнинi, розкидано п’ять сiл в густих гаях та вербах. Гострi верхи дзвiниць та церков грацiозно виглядають з гущавини садiв та гаїв. Легенькi заднiпрянськi узгiр’я легко пiднiмаються на пiвдень i кiнчаються доволi високою горою над самим берегом, проти маленького зеленого острiвця. Крутий кiнець цiєї гори вкритий лiсом. Саме пiд горою, що зветься Михайловою, стоїть село Прохорiвка, а гора зветься Михайловою, вона – власнiсть українського писателя М. А. Максимовича, котрий тут доживав свiй вiк, тут i помер. Крута гора ясно виступає на синьому небi i виразно видається серед рiвної заднiпрянської береговини. Проти цiєї гори по другий бiк Днiпра вливається Рось в Днiпро в селi Пекарях. За Прохорiвською горою, вниз по Днiпру, знов стелиться рiвнина, знов синiють за Днiпром лiси, темнiють в туманi розкiшнi верби понад Днiпром i тонуть десь далеко в блискучому свiтi раннього сонця. Я довго милувався цiєю широкою просторною картиною, стоячи на крутiй Шевченковiй горi. Очi тонули в далечi вгору i вниз по Днiпру. Здавалось, нiби душа пiднiмається вгору на крилах над цим простором, пiд широким шатром синього неба. Обертаєшся назад на захiд сонця, i перед тобою знов iнша дивна картина, вже чисто гiрська. Менi здавалось, що я стою десь в Швейцарiї, на узгiр’ї Пiлатусу або Рiгi…

Шевченкова гора пiднiмається вгору на сажнiв тридцять п’ять або сорок прямо над водою. А вийдеш на цю гору, то побачиш, що кругом неї стоять знов гори, вдвоє вищi од неї. Високi гори обступають її з трьох бокiв амфiтеатром, а її рiвний верх похожий на платформу, кругом котрої повiшанi пишнi зеленi завiси. З трьох бокiв гори i справдi дивно похожi на зеленi завiси, неначе зумисне розвiшанi кругом могили, щоб заслонити дорогi останки великого поета. Од полудня, вниз по Днiпру пiднiмається над Шевченковою горою найвища гора, вся вкрита молодим густим лiсом з верху до низу. Вона пiднiмається круто над набережними нижчими горами, неначе переламується вгорi колiном, i спускається поза могилою грацiозною дугою в круту балку. Здається, неначе хто пiдняв один кiнець зеленої оксамитової завiси високо-високо над Днiпром, прибив її на синьому полотнищi неба i другий кiнець недбало кинув далеченько в глибоку балку, зарослу лiсом. Самий крутий бiк цiєї гори, увесь вкритий лiсом, припадає якраз проти води: вiн ясно вирiзується на блискучому Днiпрi, неначе намальований на кришталi, присипаному iскрами сонячного промiння. З-за краю цiєї гори виступає високе колiно другої такої самої дуже крутої гори, так само вкритої густим лiсом, а пiд нею трошечки вище од Шевченкової могили i рядом з нею стоїть знов горб, вкритий лiсом, неначе од зеленої завiси пiднялася складка i впала внизу зеленим узгiр’ям. Мiж обома високими горами видно узький довгий яр, закиданий лiсом, з боками, дуже крутими. Над тим яром на гострих, як ребра, верхах гори позвiшувалось зелене дерево, так як часом замети снiгу звiшуються над стрiхою. Той яр в’ється i десь ховається далеко-далеко в лiсi мiж гребiнями гiр. Над ним стоїть легка сиза, поетична iмла… Далi, поруч з другою горою стоїть третя гора, з закругленим верхом, вкритим тiльки з краю дубами. Тiльки узька щiлина оддiляє її од другої гори. Цi двi гори заступають заднiй вид дивної картини – завiси. По другу руку, на пiвнiч од Шевченкової могили стоять ще двi гори: одна широка, з глибокими западинами по боках, друга, сама крайня, зовсiм похожа на пiрамiду або ще бiльше на високу копицю сiна. Цей бiк картини голий. Обидвi гори вкритi травою та подекуди старими рiдкими дубами. Мiж ними глибока узька долина з проваллям на днi, а через цю долину виднiється цiла чудова картина, цiлий самостiйний пейзаж! З полудня i од заходу гори високi i зовсiм заступають небо, а цi останнi гори трохи нижчi, i через їх видно картину, не менше оригiнальну, як i першi: через узьку долину десь над Днiпром коло Канева видно круту гору, зовсiм лису, неначе хто поставив ногу i випнув голе колiно; проти цього лисого верха блищить за Каневом частина Днiпра. Ця лиса гора припадає проти широкої оболонi за Каневом, вкритої зеленою травою, i вирiзується, неначе намальована на зеленому полi. Поверх неї видно увесь широкий амфiтеатр гiр, котрi за Каневом оступились од Днiпра; видно поверх того амфiтеатру лани, вкритi гречками, просами, жовтими житами, лани, неначе застеленi картатими хустками; видно внизу пiд горами розкиданi села в садах та в вербах; видно, як амфiтеатр наближається до Днiпра, пiднiмається все вище та вище i приступає до самого Днiпра високою кручею; видно за цiєю кручею гори понад берегом Днiпра вгору до Києва, видно їх довгий ряд, їх крутi боки, котрi виступають один за другим, неначе нанизанi ребра. Далекi ряди гiр тонуть в туманi i десь ховаються в далечi, засипанi свiтом сонця. Тут цiлий далекий пейзаж з горами, з зеленою оболонею, з далеким Днiпром; затканий туманом та сонцем, неначе дивне марево в Сахарi. В цьому мiсцi завiса кругом Шевченкової могили неначе розвернулась, розiдралась до дна, i через неї очi потонули в далеких, як сон, мрiйних фарбах. То дивний генiй вибрав собi це мiсце, може, одно з найкращих в свiтi. Це почує кожний, хто стояв на Шевченковiй могилi i дивився на широку Днiпрову рiвнину, на дивнi завiси гiр i на сизу далеч, вище Канева, цю третю найчудовнiшу картину.

Ми обiйшли кругом верх Шевченкової гори. Од заходу сонця вона закруглена i спускається в узьку щiлину. Тiльки на пiвдень, на крайню, найвищу гору з могили неначе перекинуто зелений мiст, вкритий кущами, тiльки через це трохи увiгнуте мiсце можна виїхати на Шевченкову гору. Друга дорога до Шевченкової могили з Канева йде лiсом поверх приднiпрянських гiр: сюдою везли Шевченкове тiло. Я ще раз глянув на чудовий амфiтеатр гiр: гори товпились кругом могили. Гострi гребенi, вкритi лiсом, вирiзувались на синьому небi рiзкими пружками: вони виступали один за другим, як зеленi ширми, поставленi одна за другою. Узькi глибокi щiлини темнiли внизу, вкритi тiнню, i манили до себе очi своєю чарiвничою свiжиною та прохолодою. Повiк не забуде цього дивного мiсця, хто бачив його хоч раз на вiку…

Ми зiйшли з Шевченкової гори по другий бiк з полудня i спустились в узьку щiлину, на днi промиту водою. Ця щiлина мiж Шевченковою та сусiдньою крутою горою така узька, що ми по шию були неначе закопанi в землю.

Простягнувши руки, можна достати до бокiв обох гiр. Над головами синiла узька смуга неба. Цей бiк Шевченкової могили кругленький, дуже крутий, голий. Через рiдку траву блищить глина пополовинi з шматками не зовсiм чистого гранiту, до котрого примiшаний якийсь пiскуватий м’який состав. Ще раз глянули ми знизу на верх Шевченкової гори, де на краєчку паслись воли, неначе причепленi до гори, i поїхали низовою дорогою в Канiв.

Кругом Шевченкової гори йдуть гори, вкритi дубовим лiсом, далеко од берега, може, на верстов сiм або й бiльше. Цi гори видно з поштового тракту, котрий йде по верхах гiр з Канева в середину повiту. Картина цього лiсу, розкинутого на крутих горах, незвичайно гарна! Канiв тягнеться на кiльки верстов по узьких глибоких долинах, котрi вередливо в’ються мiж крутими горами. В глибоких западинах бiлiють хати, зеленiють городи, чорнiють тини, котрими помережанi долини й пригорки. А над хатами, зверху на горах зеленiє старий лiс, як щетина. Далi за Каневом i гори, й долини однаково вкритi густим лiсом. На синьому небi вирiзуються зеленi дуги, неначе поставлене зелене обiддя. Цi ряди дуг то йдуть симетрично одна за другою, оддiляючись узькими долинками, то плутаються вередливо вздовж i впоперек, заступаючи одна другiй дорогу, то перехрещуються, пiднiмаються вище i спадають вниз нижчими закругленими узгiр’ями, крутими та дрiбними, неначе хто накидав купами зелених їжакiв. Глибокi темнi долини в’ються мiж круглими горами на всi боки, як чудовий поетичний лабiринт. А лiс зеленiє на сонцi, неначе дорога оксамитова зелена одежа, кинута на гори; неначе вона побгалась, попiддувалась знизу, позападала десь глибоко на тисячу самих вередливих, найгарнiших ладiв. За лiсом ще йдуть такi самi поламанi гори, але вже зовсiм голi. Цi гори дуже похожi на гори середньої Басарабiї. Здається, неначе їдеш десь з Кишинева до Оргєєва. Тiльки пiд Каневом вони дрiбнiшi, виступають крутими круглими верхами, ламаються на небi грацiозними закругленими та крутими лiнiями. В долинах, по крутих боках гiр скрiзь розкиданi села, стеляться ниви та баштани, зеленiють невеличкi дубовi гаї. На десять верстов од берега Днiпра йдуть такi гори i спускаються круто в долину, кудою тече рiчечка Расава. I як виїдеш на рiвнину за крутим берегом Расави, ще довго синiють на небi високою смугою надднiпрянськi канiвськi гори, закриваючи сизим туманом Шевченкову гору.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!