Розділ «Частина третя «Великий чин наших лицарів вчить вірности ідеалам…»»

З усього сказаного про запорізькі школи видно, що в Січі справді було «не без грамотних», як висловився у розмові з князем Григорієм Потьомкіним Антон Головатий. Яким був відсоток освічених щодо неосвічених у Запоріжжі, можна судити з двох документів: 1763 р. курінні отамани й деякі діди «дали в Коші росписку» суворо виконувати всі порядки внутрішнього благоустрою у своєму війську і на знак цього приклали руки «хто по простоті крестами, а хто может письмом»; тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилося 15 письменних[347]. 1779 p., вже після падіння Січі, коли запорожці присягали на вірність російському престолові, то з 69 чоловік, що складали присягу, 37 виявилося освічених, а 32 неосвічених[348]. Факт якнайповчальніший для тих, у кого склалося уявлення про запорізьких козаків як про гуляків, пияків і грубих невігласів: нехай такі люди спробують знайти подібний відсоток освіченості в масі середнього й навіть вищого стану, не кажучи вже про нижчий стан великоруського народу зазначеного 1779 р.

Суворо дотримуючись у всьому простоти, більше спираючись на звичай, як на писане право, запорізькі козаки трималися цієї простоти і в канцелярській процедурі: за свідченням сучасника, який чотири роки жив у Січі, історика князя С. І. Мишецького, у запорожців не було ні особливої канцелярії, ні великого штату службовців у ній: усі вхідні папери приймав військовий писар, який мав помічника, підписарія. Обов'язки цих двох осіб полягали в тому, що вони отримували й читали царські укази, королівські послання, ханські листи низовому товариству на військових радах і давали, за згодою всього війська, відповіді на різні запити й пропозиції, зроблені йому тими чи іншими царями й володарями, причому кожну письмову справу виконували на квартирі чи в курені писаря. Ті самі свідки стверджують, що ні журналів повсякденного життя війська, ні записок про його походи запорожці зовсім не вели[349]. «Числа не знаєм, бо календаря не маєм, год у книзі, а місяць у небі» – звичайно жартували запорожці в тому випадку, коли в них вимагали дати довідку по вхідних книгах про ту чи іншу людину, яка втекла з московської чи польської землі в Запоріжжя. Зрештою, є всі підстави вважати, що запорізькі козаки вели свої справи зовсім не так просто, як уявлялося це людям «московського звання», котрі жили чи випадково бували в Січі. Справа в тому, що, вказуючи на абсолютну простоту свого життя й відсутність буцімто будь-якої канцелярщини в Січі, запорізькі козаки тим самим хотіли гарантувати так звані «військові секрети»; в їх розумінні, щоб цілковито зберегти політичну незалежність усього козацького ладу, слід було тримати в суворій таємниці всі прояви громадського й приватного життя війська, а цього не можна було б досягнути, відкрито заявляючи про існування у них повсякденних записів усього, що діялося в Січі. Документи Самарсько-Миколаївського монастиря, що збереглися до нашого часу, свідчать, наприклад, що в запорізьких козаків були архіви як при головній військовій канцелярії, так і при кожній паланці низових вольностей; що в них велися розрахункові записи Січі з монастирем; що в них навіть виконувалася народна ревізія[350]. В час суперечки 1753 р. запорізьких козаків зі старосамарцями за володіння самарським узбережжям запорожці для доведення своїх прав зверталися «к войсковой архиві», де знайшли копії з універсалу Богдана Хмельницького 1655 р. й указу імператриці Єлизавети Петрівни 1746 р. «на вільне Самаррю й лісовими та іншими угіддями володіння»[351]. 4 лютого 1755 р. ордером Січі в Самарську паланку полковникові Федору Тарану було наказано не чинити мешканцям села Чернечого при Самарсько-Миколаївському монастирі жодних кривд і не «притягать» обивателів та козаків села до «покуховного» збору, а ордер Коша з цією забороною наказувалося «содержать в сохраненіи для веденія при архиві в паланці, и при переміні с рук на руки, с прочими ділами, полковникам отдавать, дабы излишних переписок и затрудненій не послідовало»[352]. У жовтні 1769 р. запорізькі козаки, вирушаючи в похід під Білгород «к Очаковской стороні», з дня на день вели детальний щоденник про похід, із зазначенням кількості всього війська, місць переправ, зупинок, сутичок, кількості захопленої здобичі й послідовного опису повернення у Січ[353]. Таким чином, і в цьому плані січове товариство стояло на стадії цілком організованого державно-соціального суспільства людей, що жили не лише інтересами нинішнього дня, але й інтересами віддаленого майбутнього, на котре вони завжди дивилися «здалека перспективою свого розуму».

Гетьман Пилип Орлик

Вивід прав України

По довгій й кривавій війні вічної пам'яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився тилом гетьмана війська Запорозького і син його переняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських.

Не розводитимуся далі про історію України; моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла з своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така увійшла вона в договір з ханом татарським і в договір, який заключна гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської.

Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мов би господарі, в цілій країні.

Одначе козаки залишили тінь суверенности і навіть по смерті гетьмана Хмельницького цар дав в 1658 р. грамоту Станам України.

Гетьман Брюховецький, удавшися в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх нещасть України. Україну примушено зректися прав козацького суверенітету. Громадянство досі не знає, чи Брюховецького примушено до цього негідного кроку погрозами чи чемнішими способами. Але річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам. Дарма скаржилися козаки; на Україну вислано війська, які збройне силою тримали козаків у неволі і давали їм відчувати увесь тягар деспотичного панування.

Те, що я оце щойно сказав, показує кожній неупередженій людині безперечне право Станів України й вопіючу несправедливість, учинену їй, поневолюючи козаків, позбавляючи їх власних прав та вольностей під покришкою святого союзу і урочистого договору, котрий забезпечив їм уживання цих прав і вольностей. Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.

Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч пригніченій Україні; козаки набрали відваги й думали тільки про те, якби використати цю нагоду, щоби визволитися з неволі. Князь Мазепа і Стани України ужили своєї влади в 1708 p., щоби знову заволодіти тим, що їм належало. Аби краще забезпечити собі свої вольності, вони злучилися з королем шведським і умовилися з ним не трактувати ні з ким окремо. Ось деякі точки договору, що відносяться до мого предмету:

1. Й. К. В. зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що – як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерти, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго. Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на ввесь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Уповноважені Його Величества Царя зазначають:

1. Що Україна ніколи не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її побідна зброя Його Царського Величества.

2. Що коли б змінити щось, то тим би порушилося умови Карловицького договору.[354]