Розділ «від доби Романових до сьогодення»

1934—1988 - Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати й вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були:

- звеличувати імперію, загарбницьку й дикунську політику російських чорносотенців та їхніх наступників - російських комуністів;45

- керуватися фальшивою імперською концепцією «єдінства трьох братскіх славянскіх народов»;

- розглядати росіян, які з'явилися на історичній арені на кілька тисяч років пізніше від українців, як «старшого брата».

Істориків, письменників, діячів культури, котрих не розстріляли, і котрі випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їхні твори весь час забороняли або знищували. Навіть і у час т. зв. хрущовської «відлиги», не кажучи вже про брежнєвський застій46.

1934 - Розстріляно діячів української культури, котрі своєю працею розвивали мову (Кость Буревій, Григорій Косинка, Тарас Крушельницький, Дмитро Фальківський та ін.) за сфальсифікованими звинуваченнями в причетності до вбивства в Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі) 1-го грудня 1934 року Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Кірова, якого в дійсності вбили його ж «соратнікі» (стріляв Леонід Ніколаєв). У зв'язку зі «справою Кірова» комуністи вимордували в Україні близько 30 тисяч осіб, переважно інтелігенції'.

1937 - Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КПбУ. Голова уряду Раднаркому УСРР, один з організаторів Голодомору Панас Любченко покінчив життя самогубством. Україн-ців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік Матівій Яворський, був звинувачений у націоналістичному ухилі, розстріляний за те, що був українцем, уродженцем Галичини, незважаючи не те, що укладав історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Незадовго до смерті він написав: «Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичній партії і вважаю це за свій великий злочин».

1937 (листопад) - На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу дикунів кам'яної доби, які на знаменні події чи свята приносили в жертву богам живих людей. У нормальних країнах на державні свята в'язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув'язнення. Проте в людей з ментальністю орди свої - писані й неписані «закони», своє розуміння свята і своє бачення святкових «подарунків».

1937—38 - Горезвісні в українській історії роки. Більшовицьким режимом за рознарядками з Москви прямо в місцях арешту в Україні було закатовано приблизно 300 тисяч осіб. А 3,5 мільйона, за тими ж рознарядками*, було відправлено на каторжні роботи в сибірські концтабори.

1938 - Рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР». На виконання цього рішення Москви РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанови «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» та. «Про реорганізацію шкіл на. Україні».

1939 - Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслідок чого кількість українців там «зменшилася» з 61,5 % у 1926 р. до 4%.

1939 - Початок комуністичного терору на західноукраїнських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії' та громадські організації', зокрема «Просвіту» та наукове товариство ім. Тараса Шевченка. Українці з західних областей поступово «звільнялись» від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього вже майже остаточно «визволили» їхніх східних братів-українців. Після «визволення» Західної України частину українських шкіл було закрито й замість них відкривалися російські школи.

1939 — 1941 - Перша хвиля депортацій мешканців західних областей України (здебільшого українців - у першу чергу вчителів, діячів «Просвіти») до Сибіру та Центральної Азії.

* В одній лише Харківській області (вона тоді займала територію набагато більшу від сучасної Харківщини) за 1937 р. однією «тройкою» (прокурор М. Брон, начальник обласного відділу НКВД Л. Рейхман, секретар обкому партії' М. Гикало) було розглянуто 9850 справ, по них до розстрілу було призначено 3450 осіб, а решту відправлено в концтабори.

Цією «тройкою» були складені також додаткові проскрипційні списки на українську інтелігенцію, на підставі яких Наркому МВД Миколі Єжову була подана доповідна записка - зустрічний план «О лимитах по Харьков-ськой области»: «Харьковщина еще значительно засорена враждебными элементами», «взято на облік ще 12154 особи, з яких намічено до розстрілу 3748 осіб». Вони просили виділити на Харківську область «додаткові ліміти» на 8 тисяч осіб, з них до першої категорії' (розстріл) - 3 тисячі і до другої (концтабори) 5 - тисяч.

Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СРСР, за участі цих катів при арештах інтелігенції' проводилася децимація - брали підряд кожну десяту сім'ю.

(Автори цієї інформації посилаються на перший том виданого в

Москві Архіву ФСБ).

1941 (червен ь-липень) - Фізичне знищення комуністами десятків тисяч українців, котрі були запроторені до в'язниць у Західній Україні, а також кількасот осіб з середовища української інтелігенції, котрі на час розстрілів у тюрмах не сиділи. Більшість із страчених, як син Івана. Франка, професор Петро Франко чи письменник Кирило Студинський, не мали ніякого відношення до політики. Розстріли чинилися відповідно до плану евакуації' в'язнів з тюрем та наступної телеграми за підписом Л. Берії від 25 червня 1941 року.

1941 (липень - вересень) - У Києві НКВД масово арештовувало й вбивало професорів, викладачів, науковців та студентів. За далеко нині ще не повним списком, під час того енкаведистського «покосу» було знищено 5147 осіб.