Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

“Знаю я, що мині від війська се дурно не пройде!Сам знаєш: з черню хто зговорить як устануть? Тільки й річи мині від них буде: хто тобі велів віддавати з війська людей вільних в неволю? У нас тут як на Дону: хто звідки прийде — видачі нема. Тільки вповаючи на Бога і памятаючи до себе государеву ласку, я царському величеству послужу — того вора Тимошку пришлю до нього з своїми післанцями. Пішлю по всіх полковників і старшину і з ними ухваливши, пришлю напевно. А з вами післати не можна — боїться сей мужик з вами їхати до Москви, каже, мене не довезуть, велять убити на смерть”.

Московські посли запевняли, що вони й не думають того, і на се гетьман, може не без іронії, згодився, що не можна його ні вбити ні уморити ніяким чином, щоб з сього не вийшло замішання, і обіцяв, як буде по соймі посилати цареві відомости, то пришле й Акундинова. Не захотів робити йому й конфронтації (очної ставки) з Унковским,щоб вони могли прилюдно довести його самозванство — мовляв він і без того се знає.

20 жовтня була відправа московському посольству — з котрої знову маємо подвійне справозданнє: що діялося в офіціяльній і в секретній її частині. В частині офіціяльній, після прощального обіду, вставши з-за столу гетьман передав Унковскому лист до царя — наперед поцілувавши, і потім сказав: “За ласку і увагу великого государя (далі титул) і за його дарунки я гетьман і все військо Запорозьке богато чолом бємо”, — і поклонився трохи не до землі. І всі люди що при тім були теж усі поклонили ся. І гетьман з старшиною і козаками, всі що при тім були, побожившись і дивлячись на ікони говорили: “Раді ми служити, все військо Запорозьке, його царському величеству без усякої хитрости і нічого злого не тільки робити, але й мислити не будемо, за його государську ласку до нас і всього війська Запорозького”.

В секретній же розмові Унковский ще раз став добиватись, щоб гетьман йому видав Акундинова, так що той почав уже “сердитувати” і сказав: “Сказав я тобі й побожився, що пришлю з своїми післанцями; а що з вами післати неможна, сказав також уже. Що ж, ви слова мої за брехні вважаєте? ще я вам не вірен? Два роки мене кримський цар, калґа і царевичі і вся Орда на Московську державу кличуть, щоб я з ними йшов війною, або військо послав з ними, і я ні сам не пішов, ні війська не пустив, і на будуче з військом Запорозьким служити рад, а от в такій справі не ймете віри! Про сього “мужика Тимошку” божусь і кажу напевно: пришлю його до Москви. А доки його не пришлю, буде він у нас за худого козака, і не буде приймати нічийого імени. Хіба думаєте, що я б тому “мужикові” дав людей для якої небудь справи, і щоб він командував над військом Запорозьким? самі бачите, чи такі люде військом провадять і владу мають як сей блазень?” Говорив се з приводу поголосок, що ходили по Україні і в Польщі, ніби Акундинов збирає людей: в Варшаві оден час такі поголоски доходили гіперболічних розмірів, що вже Акундінов зібрав велике військо, і очевидно — Поляки тішили себе надією нової “Смути” в Москві.

Тоді Унковский, не сміючи більше допоминатись видачі, почав просити, щоб гетьман заборонив місцевим московським еміґрантам, такий як Борис Грязной, підтримувати Акундинова і ширити вісти про його царське походженнє. На се гетьман-відповів характеристично: “Самі бачите, що за милостю божою не такі тут росказують. Той Борис приїздив до мене бити чолом, щоб я дозволив йому володіти його маєтністю, та і поїхав (з тим) до Ніжина (назад)”.

На тім розмова скінчила ся. Другого дня гетьман прислав з Виговським прощальні дарунки: Унковскому, його синові й піддячому по коневі, на корм на дорогу 70 малих єфимків, та людям їх 20 єфимків. Посли “били чолом” за дарунки, і при сій оказїї Унковский завів ще раз розмову про Акундинова з Виговським, кладучи йому на серце, щоб Акундинова до Москви доконче прислано. Виговський “великою божбою божачись” запевнив його, що так воно буде, — а тепер гетьман не віддав його дійсно боячися війська: “Тільки злучиться разом вся чернь — хто з нею зговорить? зараз нас обох забють на смерть! А так з полковниками й старшинами змовившися докладно, (гетьман) зробить як умовився з вами: пришле Тимошку з своїми післанцями до государя. А тепер і через вальний сойм Тимошку з вами він не послав" [322].

Заходи Арсенія Суханова, діскусії над політикою царя, листопад 1650, гетьман нарікає на царя, теорія спасенної неправди, гетьман жадає від царя категоричної відповіди, кінець справи акундинова.

Ще Унковский не виїхав з тим з України, а вже до Чигрина їхав инший “товкач” в справі Акундинова, “строитель Богоявленського монастиря у св. Трійці” Арсеній Суханов [323]. Літом 1649 р. був вів висланий з Москви разом з єрусалимським патріярхом Паїсієм, як той їхав з Москви до дому: доручено йому оглянути і списати церковні порядки в епархіях східніх патріярхів (“для описанія святыхъ мЂстъ и греческихъ чиновъ”). Але доїхавши з патріярхом до Яс, Арсеній почув тут від одного московського чоловіка про Акундинова, що з'явився тоді “в Скиту під Венгерськими горами” — “котрі між границь Польської, Молдавської й Венгерської землі (мабуть в Манявськім Скиту Йова Княгиницького). Московський уряд же перед тим мав про нього відомости, але Арсеній, розуміється, того не знав, і так був тим захоплений, що кинувши все, поїхав чим скорше з сею відомістю до Москви [324]. Звідти його в лютім 1650 р. вислали назад, доручивши “провідувати” далі, а заразом і патріярхові післано “заздравну милостиню, аби дбав про царські справи”. Доїхавши до патріярха в Мунтянах, в Торговищі, Арсеній тут здибав ченців з Скиту, розпитував про Акундинова і дав їм інструкції: слідити за ним, затримати і дати знати до Москви. Але в серпні мешкаючи при патріярху, зачув від переїзжого “колишнього протопопа” з Київа, що Акундинов тим часом з'явився був вже в Київі, а тепер живе у гетьмана — "просив у гетьмана людей, щоб іти на Московське государство війною, а на тім між ними стався договір, того він не знає”.

“А 23 сентября були у мунтянського воєводи Матвія посли від гетьмана Б. Хмельницького: посол Іван та осавул Григорий [325], і Григорий казав старцеві Арсенієві: при гетьмані Богдані живе князь Іван Василевич Шуйский, гетьман велів йому давати страву, а той почав був збирати військо щоб іти на Московське царство, але про те довідалася козацька старшина і то йому заборонила, щоб він такий замисел залишив і не чинив смути між православними християнами, і тепер від живе в Лубнях в монастири”.

Почувши таке Арсеній кинувся до патріярха, щоб той дав йому листа до Хмельницького — аби він Акундинова арештував і відіслав цареві. Патріярх згодився, і доручив Арсеніеві написати проєкт листу "по руски”, з того перетолковано на грецьке — для зрозуміння патріярха, і на підставі того патріярх зложив листа до гетьмана, і його — для зрозуміння гетьманового, перекладено — каже Арсеній — на латинську мову. В актах його місії лист сей заховався в московськім перекладі. Я наведу його початок:

Благочестивий пресвітлий вельможо, гетьмане, господине Зиновію! Тобі — синові улюбленому нашому смиренности в Святім Духу — благодать і милость і мир від Бога вседержителя, поміч і покрів, від святого гроба Ісуса Христа, а від нашої смиренности молитва, благословеннє і прощеннє тобі з усім твоїм благословенним домом, з вашими милими дітьми і військом! Прощеннє се наше нехай буде тобі відомо — для деяких справ, що твоя пресвітлість мусить вчинити з огляду на деяких фальшивих і лукавих людей, що ходять і називають себе царським потомством і государським іменем. Ти - як Господь вчинив тебе вельможою і правителем миру, новим Мойсеєм, можеш усе розсудити, і бувши розумен, добре розумієш (як поступити), щоб честь твоя множилася в християнстві...

Далі розповідається, словами Арсенія, хто такий Акундинов, і за царським дорученнєм висловлюється бажаннє, щоб гетьман “обдарував таким дарунком патріярха”: віддав того Тимошку на руки Арсенієві. Патріярх обіцяє йому за се всякі божі благодати, цареві обіцяє написати, щоб він того самозванця наказав не вбивати, а коли його гетьман не послухає — грозиться йому страшним судом божим [326].

З сим листом Арсеній поїхав до гетьмана, на Яси й Ямпіль, але “не прямою дорогою”, “бо в польських і козацьких городах пошість — в богатьох городах від волоської границі”, і Арсеній вибирав ті міста і села, “котрі здорові”. “А їдучи дорогою говорив з козацькою старшиною і з простими козаками, з панами і з черцями, і всі говорили: Дай то Боже, аби з Москвою з'єднатися і благочестивий государ щоб нас прилучив до свого православія! Скрізь чаші пють на здоровє государеві, і за сполученнє, і сам гетьман то нераз говорив, і всі від малого до великого того бажають”. Але в селі Новосельці недалеко Чигрина прийшлось почути і щось инше — що козаки з Татарами збираються на Москву, а піп пояснив і чому: “За те що посилав гетьман до царя чолом бити, аби він прийняв його з усею Руссю до своєї держави, як одновірців, — а на Москві в тім манять (дурять). Говорять козаки: коли нас государ не прийме, ми до нього самі прийдемо — хочуть вибрати і випалити як Волоську землю” [327].

4(14) листопада Арсеній доїхав до Чигирина — разом з митрополитом назаретським Гавриїлом, післаним від патр. Паїсія по милостиню; поставлено їх на однім дворі. Другого дня післали до гетьмана — просячи, щоб їх допустив і прийняв листи від патріярха, що вони привезли. На се другого дня прийшли від гетьмана два козаки і перепросили, що того дня гетьман їх прийняти не може, не мав часу, а завтра як буде час, дадуть їм знати. Другого дня приїхав турецький посол разом а гетьманським послом, що був у Царгороді, і Гавриїлові та Арсенієві сказано, що гетьман доручив говорити з ними Виговському. Той прийшов до них на подвірє, і сказав, що гетьман поїхав “для своїх забав” [328], а йому доручив вислухати, в чім справа. Сіли за стіл, і наперед митр. Гавриїл передав лист патріярха і прохав, щоб гетьман написав про нього до царя (на дальшу дорогу). Потім Арсеній передав два листи від патріярха — оден малий, писаний “по руски вкратце”, потім великий лист латинський, де описане було “Тимошкино воровское странство по тонку (в подробицях)”. Прочитавши Виговський сказав: “Такий чоловік тут єсть, і були в тій справі посли від государя — просили його видати, і писав цар і король до гетьмана. Але гетьман відповів, що видати його не можна, нема у нього такого порядку — та і у вас, отче Арсеніє, такий же порядок на Дону: ніяких утікачів не видають. А ми зробимо так: вибємо його з нашої землі: відки прийшов, туди й іди!” Відповів Арсеній: “Яка ж се буде прихільність гетьмана до царя, що він такого вора не вишле до нього, а виправить геть з своєї землі!” На се Виговський: “Видать його нам — значить напитати собі біди в війську, бо у нас такого звичаю нема. А у нас тут ніхто до нього не приставлений: з ким прийшов, з тим живе; ми його в нічим не слухаємо і до ніякої ради не кличемо”.

Арсеній почав розтолковувати самозванство Акундинова і виясняти, що гетьман тим виявить цареві свою прихильність і придбає собі велику любов царя, коли видасть йому Акундинова. А Виговський на се почав розповідати, як немилосердно поступив цар з козаками, не давши помочи против Поляків:

“Як ми просили помочи від государя, він нам обіцяв помагати, але в нічім не поміг, і ми побачивши, що помочи нам від государя нема, помирилися з королем, щоб кримський цар не заволодів Польською державою, коли б короля взято [329]. І король віддав Татарам в полон богато городів: за ті душі, кров і полон відповідатиме перед Богом государ [330]. Бо коли б була від нього поміч, ми покладаючись на нього з королем би не мирилися, і король тих городів ханові не дав би!”

“А митрополит назаретський — завважає Арсеній, нахилившися сказав на ухо писареві: “Се правда, і патріярх те ж каже: За ту кров і полон відповідатиме государ, за те що не поміг вам”. І патріярх у себе не раз то Арсенієві говорив: “Чому государ не приймає козаків?”

На слова Виговського Арсеній відповів звичайною московською вимівкою: цар з королем мають заприсяжену вічну згоду. Але Виговський не дав себе збити. “Се добре, сказав він, тільки ж пощо за тою присягою (хрестним цілуваннєм) послав государ до короля боярина Г. Г. Пушкина просити Смоленська? Король почувши таке зараз прислав до нас, і ми готові були йти, а на Москві, почувши се, зараз “передернули” і відновили договір з королем, побоявшися тої війни”.

Арсеній не знав що відповісти, і вимовився тим, що тоді був в Мунтянській землі, а Виговський підчеркнув, що от козаки тверді в своїм слові: як обіцяли цареві приязнь так і держать, а на доказ того розповів те, що я вже подав вище (с. 86), як гетьман охоронив Москву від татарського наступу і звернув його на Молдаву, а закінчив таким несподіваним фіналом: “А государ має нас усіх за невірних!” Арсеній не вважав потрібним розвивати сеї неприємної теми, і відповів тільки: "Говориш не знать що (не дЂло): ми вас маємо за християн” (685).

"8 ноября митрополити коринтський [331] і назаретський служили літурґію в церкві коло гетьманського двору. Гетьман підчас літургії стояв з сином на правім крилосі. Після заамвонної молитви оба митрополити вийшли з олтаря царськими дверима, а перед дверима постелено ковер, і вони покликали гетьмана з сином, веліли їм стати на коврі на коліна, а митрополити положили їм на голови омофори, і наперед митрополит коринтський прочитав молитву грецьку, потім митрополит назаретський дві молитви руські, з київського требника. В многолітії і на єктеніях митрополити поминали гетьмана государем і гетьманом Великої Росії [332].

Після літурґії гетьман пішов з церкви до дому і закликав з собою митрополитів і всіх нас. Як прийшли до ґанку, гетьман зустрів нас у сінях при дверях.