Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Одночасно з сим прийшли до Потоцкого листи від Кисіля в справі тих “святих намірів” короля, що на них натякав Хмельницький, відкриваючи, мовляв, для їх здійснення нову серію дипльоматичних зносин — з Ракоцієм, волоським господарем і т. д. Кисіль посилав копію королівського листу “перед тим писаного до Хмельницького” в справі походу на Чорне море, і свого листу в тій же справі, де він заохочував гетьмана до боротьби за визволеннє християнських народів — аби вся Европа признала його “Богом даним” на визволеннє християнської крови з поганської неволі [298].

Все се надавало замиренню запорозького гетьмана з Польщею ідеалістичне освітленнє: пожертвовання дрібними місцевими непорозуміннями інтересам християнського світу. На се потім посилався Хмельницький (в листі на соймики шляхти). Але непримирені козацькі вороги з польського табору повторяли, що все се тільки маскованнє, з боку Хмельницького, неможливости війни під зиму, коли Орда покинула козаків, і хитре протяганнє часу до весни [299]. Не бракувало голосів за тим, що треба б якраз скористати з такого моменту слабости противника і ударити на козаків [300]. Волоський господар також прислав посольство зондуючи Потоцкого — чи може рахувати на його підтримку на випадок розриву з Хмельницьким [301]. Але Потоцкий не рішався йти на конфлікт з козаками, навпаки постарався обминути всяку суперечку й запевнити собі спокій на найближчий час. Він вислав (в відповідь на привезені йому листи) почесний дарунок Хмельницькому: богато оправлену шаблю й листа писаного в дуже приятельських тонах, і уповажнив свого посла ротмистра Загоровського зложити перед гетьманом присягу, що спокій не буде порушений, військо буде роздушене і розложене оподаль від лінії, козаки можуть бути цілком безпечні і не боятися нічого ворожого з польської сторони [302].

В сих миролюбних настроях, очевидно, підтримало його нове спільне посольство від Хмельницького і хана, що прибуло 12 жовтня і повторило ще раз те саме, що попереднє прислане з Волощини. Правдоподібно, Хмельницький скористав з ханського посольства, що їхало до Варшави допевнятися недоплаченої по гадці хана данини і заохочувати до походу на Москву: вислав з ханським послом свого посла до Потоцкого і до короля, щоб ханським авторитетом підтримати свої домагання. Подільський суддя Мясковский, що був присутнім при тій авдієнції [303], і камінецький ректор що дає короткі, але очевидно — дуже точні відомости про біжучі справи [304], зводять домагання до таких пунктів: польське військо мусить бути негайне розпущене і розквартироване в Галичині або в польських провінціях (не при лінії). Ханський посел від себе остеріг — згідно з змістом ханського листу до Потоцкого, згаданого вище — щоб козаків ніяким чином не турбовано: вже Потоцкий розбив раз пляни походу на Московщину, і замість Москви вийшов поход на Волощину, нехай більше щось таке не повторюється, бо за Зборівським трактатом всяка зачіпка з козаками приведе до розриву між ханом і королем і вина буде на Потоцкому [305].

Потоцкий по сім написав нового, ще приязнішого листа до Хмельницького і вислав його на руки Кисіля, як посередника (а властиво — в очах противників спільника козацьких лукавств), і занявся ліквідацією свого обозу. Зробив перегляд війська і розіслав його по воєводствах: Подільському, Руському, Белзькому й Волинському — не зачіпаючи Браславського, щоб не дражнити козаків [306] — tempori serviendo, рахуючися з обставинами, як каже Мясковский: забезпечуючи спокій на майбутній час, і заразом де можна — перетинаючи нитки козацької політики — як се особливо яскраво показалося на волоських плянах Хмельницького.

Почуття гніва й роздражнення, що йому прийшлося стиснути в собі супроти видимої небезпеки, Потоцкий вилив в цікавім листі на соймик свого воєводства, писанім власне в сім моменті ліквідації подільського обозу — виймаю з нього дещо, покорочуючи деякі попсовані копіїстом місця й зайву фразеольоґію:

Одержавши в неволі відомість, що за ласкою божою висока фортуна й. к. м. розігнала криваву тучу заїлости поганської і хлопської ребелії і принесла Річипосполитій нашій пожадану погоду милого спокою, — я насамперед подякував найвищому маєстатові за його невимовні добродійства, і тішачися з такого щастя нашої вітчини, сподивався привітати її цілком заспокоєну і спокійно відібрати свій реґімент. Але коли приходячи до вітчини бачу, що та згода має тільки імя згоди, а в дійсности тріває дальша незгода, з великою шкодою для Річи-посполитої й уймою гідности маєстату й. к. м., — моя радість обертається в гіркий смуток і я з жалем мушу бачити, що вітчина наша далека від сповнення своїх бажань, і праці й. к. м. коло заключення миру не мають відповідного наслідку.

Пактами зборівськими застерігла собі Рп-та, що обивателям воєводств Київського, Браславського і Чернигівського забрані у них маєтности мають бути повернені у володіннє. Але й досі сей пункт не сповнений. Як давніше, Хмельницький маєтків не вернув, тримає їх, і хто тільки хотів знову перейняти свою маєтність і туди для того поїхав, всіх знищила злоба хлопська! Дісталося й мені з того вару пива — бо крім того що не отримую 150 тисяч [307] інтрати, — слуг моїх, туди висланих, щоб перейняти ті маєтности, двадцятьох тирансько вбито! Отже тамошні обивателі побачивши, як там бушує несамовитість хлопська, і не насміляються вертатися до домів своїх. Воліють терпіти тяжке вигнаннє і жебраючи помочи підтримувати своє життє, ніж віддаватися в зрадницькі руки своїх підданих, відзискуючи свою власність, і йти на неминучу загибіль свого життя від їх лютости [308].

Так панує собі Хмельницький, як пан і спільник Корони, маючи на рік більш як 5 міліонів інтрати [309]. Провадить зносини з заграничними володарями без відому й. кор. м. Посольства від них приймає, свої навзаєм до них посилає, розпалюючи їх і підбиваючи на війну з Річп. Післав до Отоманської Порти, оддаючи їй підданство, згодився на харч — що цісар мило прийняв: дуже ласково послів приймав і допустив до поцілування краю шати своєї, обдарував, а самому Хмельницькому післав корогву на адміністрацію завойованих воєводств. З мультянським господарем, що має 30 тисяч війська під зброєю, і з Ракоцієм уложив союз. Волоського господаря наступивши війною примусив на воєнний союз против нас, і на те мусів дати запись, а доньку свою за сина його змушений був приобіцяти.

В якій же небезпеці пробуває наша Республіка, і чи може ся згода зватися згодою, — віддаю глибокому осудові в. м. Я бачучи те все не можу сказати, щоб ми її мали! Навпаки, з сумління і з обовязку уряду свого остерігаю в. м., аби сьтс подумали про забезпеченнє вітчини і вільностей своїх, котрі предки наші здобули не жалуючи крови своєї. Бо той зрадник взяв то собі за завданнє — шляхту викорінити, весь лад Республіки нашої перевернути і на королівськім престолі иншого пана посадити. Тому треба щоб в. м. ухвалили такі сили, які б відповідні були на відпертє такої небезпеки. А далі треба буде приложити старання, щоб розшити ті ліґи. Бо инакше впала б наша Республіка в велику небезпеку, і за нашою байдужістю і безрадністю щоб не попасти нам в останню біду і з великим жалем і сором бачити повний упадок Річипосполитої.

Я скільки можна працюю коло розірвання сих звязків. Післав до хана, доказуючи йому, що Хмельницький не дотримує нам зборівських пактів, поставлених його (хана) заходом, і маєтностей наших не повертає. Веду його до того, щоб відступив від союзу з ними (козаками). Від господаря волоського добився, що він готов підняти зброю против Хмельницького, з'єднатися з Татарами і в усім Рчп. помагати, з тою одначе умовою щоб король його прийняв під свою протекцію і щоб ми йому дали індіґенат .

Московські посольства, справа акундинова, розмови гетьмана з Протасьевим, акундинов в Чигирині, гетьман приймає Унковского, експозе української політики 25 н. с. жовтня 1650, відмова в справі Акундинова.

На инші сторони козацької політики кидають світло посольські звідомлення московських висланців, що крутилися в тім часі коло гетьмана, щоб добитися видачі Акундинова. Вони повні ріжних цікавих звісток і помічень, зроблених в козацькім таборі і на гетьманськім дворі, переказують мови гетьмана, Виговського, й инш., і заступають нам те, що так болюче відчувається: відсутність докладніших звідомлень про тодішню ситуацію з української сторони. Дещо з того було вже подано вище; тепер ще ми спеціяльно спинимося коло сих посольств і виберемо, що вони дають для вияснення ситуації.

Тим часом як Хмельницкий воював Волощину, над Дніпром чекали його московський дворянин Петро Протасьев з піддячим Богдановим, вислані за царським наказом ще 20 липня з Варшави московськими послами, що там далі сиділи на переговорах, на Україну до митрополита Косова, до воєводи Кисіля і до гетьмана Хмельницького, щоб дістати до рук і привезти послам того Акундинова. Се було вже третє нам звісне посольство в сій справі. Спомини “Смутного часу” не давали спокою московському правительству. Пробуток під границею “царевича”, під протекторатом Запорозького війська, поруч чуток про змовляння кримського хана з козацьким гетьманом на Москву, при непевній позиції польського уряду в додатку, дійсно давав підставу до дуже трівожних гадок — особливо при познаках внутрішнього шумування в самій людности Московської держави. Тому московський уряд береться на всякі способи, щоб добрати до рук небезпечного самозванця. Пробує його звабити до добровільного приїзду — одначе вистерігається дати якусь дійсно тверду, документальну ґарантію безпечности, і тому Акундинов кінець кінцем, хоч наче б то й вагався часом, таки їхати не рішився. Робляться заходи через польський уряд і через усяких українських нотаблів — добити ся його видачі, а на випадок як би й то не вдалось - пробується попросту згладити з світу Акундинова: орґанізувати потайне вбийство. Тільки й се не вдається на українськім ґрунті, а українські нотаблі, від гетьмана почавши, рішучо не згоджуються видати московського авантюриста на вірне замученнє, чи то з політичних мотивів, чи може з гуманности, котрої все таки в українськім громадянстві було більше ніж в офіціяльних московських кругах - та і в урядах західнє-европейських, як на сім епізоді бачимо.

Протасьев з королівським дворянином Єрмоличом, приданим йому “за пристава” з королівськими листами до воєводи Кисіля і гетьмана, приїхав 15 серпня ст. ст. до Київа і побачив, що попав “в смутное время”: митрополита і воєводи на місці не було — вони їздили на з'їзд з гетьманом до Ірклієва, а про гетьмана загальна поголоска була, що він з усім військом Запорозьким і з кримськими людьми йде воювати Поляків: сам вийшов і став на Уманськім шляху, а до київського полковника прислав свій універсал, щоб іти йому з усім полком зараз теж на Уманський шлях. Супроти таких вістей Єрмолич до гетьмана їхати не рішавсь, і Протасьева не пустив, а післав до гетьмана післанця з листом, але й по нім теж слих загинув. Митрополит і воєвода, що за той час встигли повернутися до Київа, теж не рішилися в таких обставинах братися до виконання московських доручень, і так минув якийсь час — хоч московський дворянин як на грани крутився з нетерплячки. Нарешті стали приходити до Київа вісти, що гетьман з кримськими людьми воює не Поляків, а Волоську землю. Тоді Протасьев кінець кінцем допросився, щоб Кисіль і митрополит дали йому листи до гетьмана в справі Акундинова, і щоб Єрмолич їхав з ним до гетьмана. 27 серпня с. с. пустилися вони з козаками Київського полку “наскоро”, і по слідам гетьмана перейшли 8 вересня ст.ст. Дністер (марш дійсно незвичайно скорий, що дає яскраве свідоцтво, як чітко функціонувало козацьке військо під рукою гетьмана!)

Але в тім часі, як я вище згадував, гетьман припинив уже наступ, звелів київському полковникові вертати назад, а Протасьеву призначив чекати його в Ямполі. Тут він дійсно дочекався гетьмана і 17(27) вересня передав йому листи короля, митрополита і воєводи Кисіля і “всякими мірами” допрошувався, щоб йому видано Акундинова. Але гетьман відказав, що він не знає, де тепер Акундинов: він у нього дійсно жив якийсь час в Чигирині, а потім він, гетьман, видав йому універсал, що йому вільно жити в “Запорозькім війську” де хоче і куди хоче їхати — аби йому давали “корм і підводи”. Одначе по сій відмові гетьман Протасьева не відпустив, а велів їхати з собою: обіцяв його з дороги відправити. Так Протасіев їхав при гетьмані десять день, при всякій нагоді настирливо докучаючи йому проханнями, щоб гетьман “послужив царському величеству”: відшукав Акундинова і видав йому. Нагадував гетьманові (що той і сам, розуміється, знав прегарно), що Акундинова відшукати не тяжко, живе він в Мгарському манастирі, тільки післать і взять! Але тут гетьман — хоч як він тоді старався прихилити на свій бік царське величество, — виявляв варту подиву відпорність: такої послуги він не брався робити. Часами повторяв вимовляння, що не знає де зараз Акундинов, иноді обіцяв навіть, що як його розшукає, то пришле; часами заявляв принціпіяльно — що в Запорозькім війську не прийнято видавати нікого, хто до нього прийшов, “хоч би й великого лиха в своїй державі накоїв”.

Під час свого повороту до Чигирина, що мав вигляд тріумфального неспішного маршу по ефектній експедиції [310], гетьман двічі — в Браславі і в Севастянівці під Кальником, 3 і 7 жовтня н. с. приймав московських післанців обідом, і вони переказують де-що цікаве з розмов, які при тім велися. На браславськім обіді гетьман оповідав про свій молдавський похід, як було наведене вище. Прийшло до того так що Єрмолич вніс тост за здоровє короля і царя разом, з огляду на відновлений тісний союз їх — мати одних приятелів і одних ворогів, а Хмельницький в роздраженню сказав на се: “Такими словами “про московсько-польський союз” його не злякають, і боятись він того не буде, коли король порушатиме зборівський трактат, і хоч мале щось в нім не виповнить, то він, гетьман, з усім Запорозьким військом буде королеві перший неприятель, буде наступать і воювать його землю як попереду, а цар королеві, за його неправду, йому помагати не буде! Та й знає він певно, що у короля війська мало, і противстати йому ні з чим: всіх кращих польських вояків військо Запорозьке й Татарське побили, або в полон забрали. Коли ж цар, не жалуючи православної християнської віри, буде помагати королівській неправді і на козаків повстане, то гетьман піддасться в підданство турецькому цареві і взявши в поміч військо від турецького царя і з кримським царем піде і зруйнує його так як Польщу й Волохів”. На се Москалі почали його гамувати, нагадуючи про царську ласку до Запорозького війська, і гетьман потиху сказав йому те що ми вже знаємо — що він се говорив умисно для королівського чоловіка, а в дійсности він цареві сприяє далі, хоч як той його обидив, не прийнявши під свою протекцію: і на Молдаву пішов він лише на те, аби відвернути похід на Москву .

Про инші ж справи Протасьєв не вважав можливим при тім говорити, бо гетьман, мовляв, був пяний і сторонніх людей було богато.

На приятельськім обіді в Севастянівці під Кальником гетьман виясняв послам неминучість розриву з Польщею і необхідність московсько-українського об'єднання. Останнє відновленнє польсько-московського договору очевидно дуже його дражнило. Він запевняв, що король і сенатори не додержать своєї обіцянки укарати смертю всіх винних за пропуски в царському титулі: не укарають навіть худого шляхтича, а не то що тих маґнатів, воєвод, каштелянів і старост, що їх порахували винними московські посли. Як він, гетьман, мирився під Зборовом, король і Річпосполита, “видя от него, гетмана, и от войска Запорожского большое утесненье”, теж обіцяли видати “на горло” шляхтича Чапліньского, а як гетьман по замиренню післав по нього, король і Річпосполита навіть такого незначного чоловіка не видали і всяко його ховають. І в инших договорних пунктах вони правди не додержують Тому гетьман не сподівається на далі миру з Польщею, бо починають йому чинити ріжні кривди і зачіпки, а він того зносити не буде, а воюватиме і за віру православну стоятиме, скільки лише йому Бог поможе, і так само сподівається, що й у Москви з Польщею прийде до війни [311]. Московські посли потвердили, що цар недодержання даних польською стороною обіцянок не потерпить, і гетьман закінчив поглядом, що Москва повинна в такім разі не ухилятися від війни [312].

На останок Протасьев випросив у гетьмана собі на руки універсал до всіх полковників, щоб де знайдеться Акундинов, вони б його взяли і Протасьеву на руки віддали, і з тим універсалом пустився шукати Акундинова. Єрмолич же поїхав з таким листом від гетьмана до короля, що він, гетьман, дав наказ Акундинова віддати; а коли б його тепер не знайшли, а пізніш його відшукано, то він його цареві відошле. Протасьев з своїм універсалом полетів до Лубень, до Мгарського манастиря, але там йому сказали, що Акундинов тому тижнів зо три відтіль виїхав, поїхав на Київ, а відти мав їхати до гетьмана. Протасьев післав зараз своїх людей до Київа і до гетьмана — де Акундинов? і чи гетьман дозволить йому, Протасьеву, приїхати до себе по Анкундинова? З Київа Протасьеву привезли до Лубень відповідь, що саме як він їхав від гетьмана до Лубень, 26 вересня Акундинов дійсно приїхав до Київа, і пробув у Київі 4 дні; був у Кисіля, двічі обідав і поїхав до гетьмана. Люде Протасьева кілька разів приходили до Кисіля, допрошуючись, щоб його їм видано, але Кисіль їх до себе не допустив, і Акундинова не видав. Протасьев, просидівши в Лубнях, поїхав з нічим.

На його місці в Чигрині чекав гетьмана инший царський дворянин Василь Унковский, висланий до гетьмана в сій же справі просто з Москви 16 серпня — той самий, що приїздив в посольстві в осени попереднього року. До Чигрина приїхав 10 жовтая н. с. і чекав тут гетьмана, що приїхав з походу десь перед 20 жовтня, але зразу заїхав до себе до Суботова, і тут кілька день перепочивав. 15 жовтня приїхав на приїзд гетьмана також і Акундинов. Якийсь київський міщанин, “что был Жидъ, а нынЂ во крещеньЂ Левка”, которого собі Унковский винайшов у Чигрині за фактора, розповів йому — знаючи все як найкраще, бо жив у Київі при самім Кисілі, — що Акундинов приїхавши з Лубень до Київа, жив весь час при воєводі, і у митрополита теж бував. Був в великих недостатках, утримував його Кисіль, і дав грошей на дорогу. А вичікував Акундинов у Київі, поки гетьман приїде до Чигрина: прислано було йому до Київа наказ не їхати до гетьмана просто, а “об'їхати в Чигрин” (очевидно, щоб не з'їхати ся з ним, поки з ним був Протасьев з Єрмоличом) — “і як був гетьман за сто верст від Чигрина, той вор об'їхав гетьмана иншою дорогою”. А якби знали про приїзд Унковского, то й зовсім не веліли б приїздити, а пробути де инде, поки московські посли будуть у Чигрині; а кажуть, що вісти сі давав Акундинову Виговський.

Присутність Акундинова в самім Чигрині підчас переговорів про нього дійсно ставило український уряд в дуже ніякове становище, при бажанні уставити як найкращі відносини з Москвою. Але раз так сталося, сей уряд уже твердо тримав фасон, не заходився ховати Акундинова, ані своїх відносин до нього, і міцно став на своїм non possumus — видати не можемо.