Розділ «VII. Початки Руської держави»

Вже в 2-ій пол. VIII в. мусїли київські князї перейти до підбивання сусїднїх народів та далеких походів морем і суходолом. Сї походи й підбивання давали їм можливість держати далеко більшу і сильнїйшу дружину, нїж скільки-б на то коштів давала сама київська громада. Але «изодЂваючи оружьємь и порты» свою дружину та помножаючи її, князь здобував в нїй силу, залежну тільки від нього самого, без усякого впливу громади; він сам таким чином визволяв ся з під опіки громади й земської аристократії — «лїпших людей», і міг розширяти свої компетенції поза сферу воєнної оборони. Рядячи власновільно, через свою дружину, в підбитих землях, він поволї міг переносити тіж порядки і в саму «Руську землю». Тим способом адмінїстрація, суд, фінанси могли по волї переходити від громадських репрезентантів усякого рода в руки княжих посадників, тивунів та ріжних иньших аґентів. Навіть самі тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками: князь їх іменує з своєї дружини (знаємо се з XII в., але практика ся, певно, старша).

Аж ослабленнє княжої власти в другій половинї XI в. піднесло значіннє громади-віча, тай то воно не пішло у нас далї громадської контролї над княжою управою, що в своїх руках держить і далї всї галузи адмінїстрації.

Руські походи

По сих загальних увагах про початки Руської держави перейдемо до перегляду фактичних звісток про неї, які маємо. Бідні вони і мало їх, але тим більше випадає уважно перейти всї, скільки маємо.

Вони починають ся звістками про походи Руси на чужі землї; я про них уже згадував, а тепер виберу їх з цїлого IX віку[1156]. На початку IX в. «погибельний учинками й іменем» нарід Русь (οί 'Ρω̃ς) під проводом якогось неназваного на імя воєводи ('ηγέμων) пустошив малоазійські береги від Пропонтіди до Синопа. Довідуємось про се з Жития Ґеорґія Амастридського, з приводу чуда, яке над сими Русами стало ся в Амастрі (коло Синопа). Близших відомостей про Русь не знаходимо в сїм риторичнім утворі, крім одного натяку на Таврів, що може вказувати на північні береги Чорного моря, як край сеї Руси.

До тих же більш меньше часів — початку IX в. (а може навіть кінця VIII) може належати оповіданнє жития Стефана Сурозького (знову з приводу чуда) про спустошення, вчинені «руською ратию» під проводом князя Бравлина на полудневім березї Крима «від Корсуня до Корча» (Керчи)[1157]. Поясненнє, що сей Бравлин прийшов з Новгорода, треба вважати пізнїшим додатком, зрештою-ж се оповіданнє, хоч переховане тільки в словянсько-руськім перекладї, не має слїдів пізнїйшої редакції[1158].

Коли зважити, що обидва напади стали нам відомі припадково, тільки тому, що були згадані в аґіоґрафічних утворах, з поводу звязаних з ними чуд, то се саме наводить на гадку, що таких нападів Руси на чорноморські береги було тодї далеко більше. Я навів вище слова жития Георґія Амастридського (написаного в 1-ій пол. IX в.) про руський нарід, як добре звістний своїми погибельними вчинками: «Русь, нарід суворий, як то всї знають — вони не мають утїхи нї в чім людськім, тільки в убийстві».

Таким чином голосний похід 860 р., коли Русь, використавши се, що імператор Михаїл з військом пішов в Малу Азію, несподївано прохопила ся в Константинопольську протоку на двох стах кораблях і напала на сам Царгород, не був чимсь нечуваним. Нового було хиба тільки, що Русь відважила ся напасти на саму столицю і то може по довгім замиренню, до котрого привело візантийське правительство своїми дипльоматичними зносинами з Русю в 840 рр.[1159]. Похід став ся лїтом 860 р.; в недавно віднайденій візантийській хронїцї він датований 18 червня. Русь встигла пограбувати околицї Царгорода, зруйновала передмістя і нагнала великого страху на саме місто, позбавлене всякої оборони. До наших часів дійшли проповіди патр. Фотія, проголошені ним під ту хвилю, і в них скрізь шумну візантийську риторику пробивають місцями досить живі відгомони тодїшнїх настроїв. Живо переданий сей несподїваний страх, коли перед неприготованим містом показали ся «варварські кораблї, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним — море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плаваннє, а на нас (Греків) підіймаючи грізні хвилі війни». «Вони йшли попри місто, несучи уоружених пловцїв, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надїя людська облишила місто, і воно держало ся тільки надїєю на Бога». «Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли житє наше збирало ся зайти з заходом сонця і світ нашого істновання мала поглинути глубока темрява ночи? переляк і темрява опанували розум, і ухо прислухало ся тільки до одної вісти: варвари вже перелїзли мур! вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті слези і лемент — як вдарило ся в них місто в останнїй розпуцї!»

Нагло Русь покинула облогу й забрала ся назад: правдоподібно, причиною було те, що імператор на вість про руський напад поспішив ся з дороги назад, і Русь стратила надїю взяти місто. Одно з джерел каже навіть, що Русинів побито, але ся звістка стоїть одиноко супроти иньших, що не згадують про якісь страти Руси. В пізнїйших хроніках Х в. причиною стає вже буря, наслана на Русь, коли в море окунули одїж Божої Матери; але сучасник патр. Фотий, нїчого не згадує про чудо: воно було перенесене на сей напад з лєґенди про аварський напад на Царгород 626 р.

Русь тодї знала дорогу не тільки на Чорне море. Десь по тім голоснім походї на Царгород став ся руський похід на полудневі береги Каспійського моря. Від пізнїйшого, але солїдного історика Табарістана (полудневого берега Каспійського моря) ібн-ель-Хасана (його історія написана 1216/7 р.) довідуємо ся, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (славне портове місто в східно-полудневім кутї Каспійського моря), але військо абу-Зейда знищило напастників. Сей абу-Зейд володїв Табарістаном між 862 і 884 р.[1160].

Як я вже сказав, сї звістки свідчать в першій лїнїї про значний розвій воєнних сил сїєї Руси. В поході 860 р. було, судячи по числу кораблїв, поданому візантийськими джерелами, 6–8 тис. мужа[1161], а й похід переказаний в Житиї Ґеоргія Амастридського не міг бути зроблений незначною ватагою. В дальшій лїнїї, як я вже сказав, сї «руські» походи свідчать про якусь більшу державну орґанїзацію на середнїм і нижнїм Днїпрі. В посланїї Фотия (860-і рр.) маємо й безпосереднїй натяк на се: Русь підняла ся на Візантію, каже він, «підбивши сусїдїв і з того загородившись»[1162].

Факти дипльоматичних зносин сеї Руси з Царгородом також дають доказ якоїсь більшої держави, з ширшим полїтичним світоглядом. Маємо їх два. Оден — се прихід послів від «руського короля, прозвищем хакана», до візантийського імператора Теофіля в 839 р., для навязання дружних відносин[1163]. Другий — се зносини Руси з Візантиєю по походї 860 р. По всякій правдоподібности, сї дипломатичні зносини були результатом сильних нападів Руси на візантийські землї й інїціатива їх вийшла від Візантиї. Першим разом заходила ся вона зробити кінець нападам Руси на візантийські землї, що діяли ся в перших десятолїтях IX в., і встигла довести до якихось приязних відносити, мабуть — задаривши і закупивши руського князя і його старшину, як се було в 860-х р. Сим другим разом Візантийське правительство постарало ся себе забезпечити від таких грізних несподїванок, яким був похід 860 р., — особливо небезпечних при тяжкій війнї, яку Візантиї приходило ся тодї вести з Арабами. Про сї другі переговори біоґраф імператора Василя оповідає, що сей імператор прихилив до згоди «нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещеннє». Висланий на Русь епископ, по його словам, зробив сильне вражіннє на Русинів своєю проповідю і багатьох охрестив; до сього вражіння, мовляв, особливо причинило ся чудо: проповідник, для переконання слухачів-Русинів, вложив в огонь євангелиє, і огонь не зробив на нїм нїякого слїду — се рішучо вплинуло на успіх проповіди (мотив такої проби огнем досить розповсюднений в лєґендарній аґіольоґічній лїтературі)[1164] Про се завязаннє приязних відносин з Русю і висланнє до них єпископа каже також і сучасник Фотий в своїм окружнику, але без всяких близших подробиць. Фотий каже, що Русь, нарід загально звістний з своєї нелюдськости й воєвничости, змінила свою поганську віру на християнство, прийняла єпископа і з ворогів стала підвластною приятелькою імперії, — себ то стала її союзником й обіцяла воєнну поміч[1165]. Ся Фотиєва згадка походить з-перед 866/7 р. і дає розуміти, що зносини розпочали ся не так за часів імп. Василя (що в маю 866 р. став соправителем імп. Михаїла, а від 867 правив сам), як може ще й скорше, слїдом по руськім походї 860 року[1166].

При тім в візантийських джерелах не називають ся анї правителї Руси, що вели сї зносини з Царгородом, анї провідники походу 860 року. Повість временних лїт каже, що то були Аскольд і Дир. Се приводить нас до реєстру київських князїв Х віку. Річ се дуже неясна і непевна.

Повість, видно, знає добре Володимирового батька Святослава і дїда — Ігоря. По теорії її сей Ігор повинний бути сином новгородського князя — варязького конунґа Рурика, покликаного Новгородцями з-за моря. Через се всї иньші київські князї мусїли опинити ся по-за династією: Олег став воєводою Ігоря, або в иншій верзії — його опікуном і далеким свояком: Рурик умераючи «предасть княжениє свое Олгови, отъ рода єму суща, въдавъ єму на руцЂ сына своєго Игоря, бяше бо молодъ вельми». Аскольд і Дир стають варязькими боярами, що відпросились у Рурика «з родом своїм» до Царгорода, але по дорозї опановали Київ, що стояв без князїв: почали княжити над «Польскою» (Полянською) землею, зібрали багато Варягів, з ними ходили на Царгород, та ледви не пропали від чуда, а Олег, що зараз по смерти Рурика рушає на полудень, підступом забиває їх як узурпаторів.

Олег в ширшій верзії Повісти править іменем Ігоря: забиваючи Аскольда і Дира, він відкликуєть ся до прав Ігоря: «вы нЂста князя, ни роду княжа, но азъ єсмь роду княжа, и вынЂсоша Игоря — а се єсть сынъ Рюриковъ»[1167]. Се поправка: коротша редакція не вважаючи Олега приналежним до династиї представляє його просто тільки воєводою Ігоря: «възрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ, и бысть у него воєвода, именемъ Олегъ, мужъ мудръ и храборъ». В сїй верзії Ігорь сам каже забити Аскольда і Дира, покликуючи ся на свої права: «нь азъ єсмь князь, и мнЂ достоить княжити»[1168]. Редактор ширшої верзії Повісти, що мав перед очима умову Олега з Греками, де він зве себе «великим князем руським», не міг лишити Олега в титулї воєводи, і зробив його опікуном Ігоря, реґентом Руської держави, а за для того — і свояком Ігоревим.

Добра то опіка, що триває тридцять лїт, коли Ігор давно мусїв бути повнолїтнїм! Текст умови з Візантиєю рішучо противить ся сьому обясненню, бо Олег в нїй зовсїм не згадує нїчого про того нїби правного князя — Ігоря: «мы… иже послани оть Олга великаго князя рускаго и ота всЂхъ иже суть подъ рукою его, свЂтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ». Очевидно Олег не був анї опікуном, анї воєводою Ігоря, але таким самим князем, як і Ігор, його попередником на київськім столї. Які династичні відносини були між ними, ми того не знаємо, так само як і автор Повісти. Мабуть тільки не був він батьком Ігоря, бо в такім разї наші книжники не зробили-б з Олега Ігоревого воєводи, для уратовання династичного принціпу. Щось мусїло бути таке, що не позволяло пристїбнути Олега до пізнїйшої династії — і звідти ті штучні пояснення його ролї правителя[1169].

Не меньш підозріла справа Аскольда й Дира. Я насамперед мушу нагадати верзію, що Аскольд і Дир були потомки Кия: вона, очевидно, давнїйша від того що маємо не тільки в ширшій «Повісти», але і в коротшій (новгородській) її редакції. Коротша редакція, в дусї тої династичної ідеї, яка звучить в промові Олега (чи Ігоря) до Аскольда і Дира, уже представляє Аскольда і Дира Варягами-приходнями: «нарекоста ся князема», самовільно і самозванно. Ширша Повість розвиває се далї: Аскольд і Дир не просто якісь Варяги, а люде Рюрикові, «не племени єго, но боярина», з дружини Рюрика — Ігоря. Виходить все таки нескладно і тепер: Аскольд і Дир, відпросивши ся від свого «князя», ідуть на Царгород, але по дорозї займають Київ, що зовсїм нїколи не належав їх князеви, і за се гинуть як узурпатори — яка льоґіка в тім узурпаторстві? Володимир, убиваючи Рогволода, теж Варяга по Повісти, не відкликуєть ся до своїх династичних прав, і се зовсїм натурально, бо династичної ідеї княжої в її пізнїйшій формі, в якій знали її лїтописцї другої половини XI в., як виключне право Володимировой династиї на князюваннє в землях Руської держави, в Х в. ще не могло бути. Недорічність відчули пізнїйші компілятори і вставили поясненнє, що Олег післав Аскольда і Дира з дарунками до Царгороду, але ті не виконали своєї місії, лишились у Київі, і Олег розсердив ся за се спроневіреннє і постановив помститись[1170]. Обясненнє се, розумієть ся, нїчого не варто, та цїкаво тим, що показує почутє недоладности в оповіданню Повісти. Так само неймовірне й згадане вже її оповіданнє, як Аскольд і Дир зайняли Київ: «поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрЂста на горЂ городокъ и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же (Кияне) рекоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдЂлаша градокъ сь, и изгибоша, а мы сЂдимъ, роды ихъ, и платимы дань Козарамъ. Аскольдъ же и Диръ остаста въ городЂ семъ, и многы Варягы съвокуписта, и начаста владЂти Польскою землею». В коротшій (новгородській) верзії Повісти нема нїчого про те, як Аскольд і Дир зявили ся в Київі — се, очевидно нова і дуже нещаслива в своїй ідилїчности комбінація.

І ще дрібна, але характеристична подробиця: Аскольда і Дира убивають разом «злодЂи Игореви» і несуть їх ховати «на гору», але могили їх показують ся гень гень в ріжних місцях: «погребоша Асколда на горЂ, єже ся нинЂ Угорьскоє наричеть, идже єсть двор Олминъ, на той могилЂ постави Олма церковь святаго Николы», — отже на теперішнїм Печерську, на Днїпровім березї, гень низше київської пристани, що була на устю Почайни. А «Дирева могыла за святою Ириною», отже десь коло теперішньої Софійської катедри, добрих півмилї від Угорського. Очевидно, Аскольда і Дира не вбили разом, взагалї — вони не вмерли разом, а з тим і традиційне оповіданнє про їх смерть тратить ґрунт[1171].

Тай само по собі взявши, се князюваннє в Київі двох князїв разом, що по словам традиції, не були анї братами, анї батько з сином, дуже неправдоподібне.

Аскольда поховано на Угорськім. Очевидно — він жив в тім княжім дворі, що стояв там: тут жив і був похований потім і Володимир Вел. (память, що Аскольд жив тут, привела автора до тієї подробицї, що Олег приїхав під Угорське з своїми човнами). Се промовляє за тим, що Аскодьд був дїйсно князь київський. Факт, що на його могилї поставили потім церкву, веде нас до походу 860 p. i епізоду про охрещеннє частини Руси по тім походї, при умові: дуже ймовірно, що Аскольд був той князь, що ходив 860 р. на Візантию і потім при згодї з Візантиєю прийняв християнство. Тим зовсїм природно обясняють ся факти, що Повість звязала похід 860 р. з його іменем, і що на могилї Аскольда поставлено церкву.