Розділ «VII. Початки Руської держави»

Правда, сї полїтичні орґанїзації далеко не вповнї відповідали етноґрафічним ґрупам. Не тілько, що з одного племени виходило часом кілька ґруп і навпаки — кілька племен лучило ся в одну ґрупу (напр. Чернигівське і Переяславське князївство на сїверянським ґрунтї або Київське — зложене з Полян і Деревлян): полїтичні центри могли притягати й частини чужої етноґрафічної території (не треба при тім забувати про невиразні часом етноґрафічні границї, мішану кольонїзацію і т. п.). Але бути в певній мірі основами полїтичної орґанїзації се племенам не перешкоджало, і на прикладї тої самої Київщини ми можемо бачити, як гень-гень пізнїйше, в XII в. відріжнялась в поглядах сучасників властива «Руська земля» — земля Полян, від «київських волостей» — чужеплеменних округів, що залежали від Київа.

Творчим одначе елєментом в полїтичній орґанїзації й полїтичних відносинах сих часів стало перед усїм городське житє, городські відносини. З комбінації племінного підкладу з елєментом городським повстають нові «волости», території звязані з певними городами, як їх полїтичними центрами[1107]. Вони стають властивою підставою дальших полїтичних відносин і розвій сих міських орґанїзацій стає, можна сказати, мірою культурного розвою поодиноких племен. Де культурне житє, торговля, зносини і городське житє були більше розвинені, там розвинули ся й більші міста та стали центрами більших територій; де не було того культурного житя, там не виробили такі міські геґемонїї, й племінна територія складала ся з більшого числа дрібних міських громад.

Полїтичні відносини в серединї таких більших і меньших міських громад і між ними, — при всїх модифікаціях, внесених розвоєм міського житя, при перевазї територіальних принципів над родово-племінними, — одначе все таки близько анальоґічні з полїтичними відносинами антських часів. Як тодї племінні ґрупи, так тепер виступають перед нами волости городські, з «князями» на чолї, і з тим же «громадським правлїннєм» в своїм полїтичнім житю.

Київський лїтописець XI в. представляє собі, що перед київською династиєю князї істнували скрізь — у Деревлян, Дреговичів, Полян і ин. Рід київських братів держав «княжениє въ Поляхъ», «а въ Деревляхъ своє, а Дрьговичи своє, а Словене своє въ НовЂгородЂ, а другиє на ПолотЂ»[1108]. Хоч ся звістка стоїть в тїснім звязку і з лєґендою про київських братів, сама по собі вона вповнї правдоподібна. Зрештою знаємо таки поіменно князїв, що не належали до київської династиї і були останками давнїйшого суспільного устрою, як деревський князь Мал, а може й вятицький Ходота, що з своїм сином робив якісь клопоти Всеволодови в 1080-х роках. На жаль близших подробиць про сих князїв маємо дуже мало; про Мала Повість оповідає лише, що повстаннє Деревлян на Ігоря стало ся по нарадї Деревлян «з своїм князем Малом», і що потім вони пробували висватати за нього Ігореву вдову[1109]. Про Ходоту знаємо ще меньше: маємо тільки коротеньку, голу згадку в автобіоґрафії Мономаха, що він двічи (д†зимЂ) ходив в «Вятичі», на «Ходоту и на сина єго»[1110].

Слова лїтописця про старі «княжения» у ріжних племен звучать не ясно: не видно, чи автор представляв собі по одному князю на цїле племя, чи по більше. Так само не ясно виглядає, чи той князь Мал княжив над цїлою Деревською землею, чи було там кілька князїв. Говорячи про того князя Мала, лїтописне оповіданнє зве його просто «деревським» князем, Деревляне звуть його «своїм князем», — нїби виходить, що він був князем усїєї Деревської землї. Але від народнього переказу, записаного з народнїх уст по сто лїтах, не все можна жадати такої докладности, і лєґенди взагалї люблять узагальняти. На иньшім місцї лєґенда чи її редактор вкладає в уста послів Мала такі замітні слова: «наши князи добри суть, расплодили Деревськую землю»[1111]. Тут мова іде вповнї виразно про більше число сучасних деревських князїв (толкованнє про династию князїв, що наступали по собі, можна зробити тільки з натяганнєм тексту). Се відповідає і гадцї лїтописи про потомство всїх трох київських братів, що княжило в Полянській землї[1112]. Реально беручи річ, також трудно, майже неможливо представити собі, аби величезні племінні території держали ся під властю одного князя, при браку воєнної й адмінистрацийної орґанїзації, і при такім, досить другоряднім становищі князя попри віче, як то бачимо у таких не-дружинних князїв.

Що до ролї віча дуже цїнною і цїкавою ілюстрацією служить те-ж оповіданнє про деревлянську війну. Князь чи князї грають зовсїм другорядну ролю в цїлій історії, а всю справу ведуть самі Деревляне, «лучшіи мужи, иже держать Деревськую землю». Повстаннє стало ся після того як «Деревляне» «здумали з князем своїм Малом»; одначе рішають справу вони, і в дальшім оповіданню лїтописець (чи лєґенда) зовсїм іґнорує Мала, а говорить за самих Деревлян; оженити свого князя з Ігоревою удовою знову постановляють «Деревляне», і посольство до Ольги посилає в сїй справі «Деревьская земля». Се все вповнї відповідає старому «демократичному» устрою Антів і зовсїм правдоподібне. Але власне при такій невизначній ролї князїв, при браку взагалї якоїсь міцнїйшої полїтичної орґанїзації на цїлу землю-племя дуже неймовірно, аби могла виробитись єдина княжа власть на цїлу землю. Правдоподібно, в землях племен, особливо з слабше розвиненою полїтичною орґанїзацією, от як і в Деревлянській, були князї в більшім числї, в міських волостях, щось як пізнїйші князї дрібних болоховських громад тої-ж Деревської землї, з слабою властю, з другорядним значіннєм побіч громади з її «лїпшими мужами», а поруч таких князївств могли істновати й округи- волости без князїв, що правились самими тільки «лїпшими мужами», земськими «старцями»: так і в пізнїйшім руху против князївсько-дружинного устрою (в серединї XIII в.) поруч болоховських князївств ми бачимо безкняжі громади на Побожу[1113].

В світлї сих спостережень дістає певну цїнність одна обставина, на котру зверну тут увагу. В оповіданнях лїтописи де йде мова про племена перед защіпленнєм у них князївсько-дружинного устрою, нема мови про князїв, тільки про самі племена: Поляне, Уличі, Деревляне воюють, нараджують ся, иньшими способами себе проявляють. З племенами воюють київські князї, — і нїде не сказано, аби вони ходили походом на князїв уличських, чи сїверянських, чи вятицьких. Очевидно в представленню пізнїйших поколїнь роля князя в переддружинних часах настільки никла перед волею й ролею волости-землї, її віча, що традиція не числить ся з князями. Одним одинокий виїмок, де князь названий — се той деревський князь Мал. Але ж на те є й виїмкова причина: народній переказ обертав ся коло глузливого представлення невдалого сватання деревлянського князя до київської княгинї. Та й тут, як ми бачимо, князь слїдом усунений на другий плян, і виступають самі «Деревляне».

Навіть в порівнянню з полудневими антськими начальниками князї північних українських волостей IX-Х в. грали мабуть ролю меньше замітну. В напів-кочовничім, воєвничім і розбійничім житю чорноморського розселення антських начальників мусимо представляти собі на чолї воєнних ватаг, дружин; сї дружини, близше звязані з своїми вождами, давали їм певну підпору й значіннє в усїх справах в серединї племени. В осїлім, хлїборобськім і господарськім житю північних волостей не було таких обставин для витворення дружин, а з тим — і для розвою князївської власти. Ґрупованнє волостей і князїв в ширші союзи, в солїдарні заходи, які-б обіймали цїле племя, з одним вождем на чолї, в обставинах північних, лїпше захищених країв IX-Х вв. також, певно, йшло тяжше, мусїло перемогати більшу інерцію, як в рухливім житю VI в. Тільки з появою дружини в Київі підносить ся значіннє тутешнього князя й починаєть ся концентрованнє волостей коло нього. Чи було що небудь подібне перед тим по иньших племінних центрах, зістаєть ся невідомим.

Одинока звістка, що може піддати гадки про якусь ширшу полїтичну орґанїзацію по за Київом — се звістна вже нам згадка Масуді про державу Валїнана й її короля Маджака[1114]. Племя Валїнана, каже він, одно з основних, головнїйших племен словянських: давнїйше йому підлягали всї иньші племена, бо воно мало над ними власть, і його королеви підлягали королї иньших племен, але потім настали між ними непорозуміння, не стало порядку, племена відлучились і стали мати незалежних королїв. В сїм оповіданню, розумієть ся, богато побільшення, і в кождім разї про таку величезну державу, як зі слів Масуді виходидо-б, не можна думати. Його звістки про словянські племена взагалї не дуже докладні, а орієнтованнє в них незвичайно утрудняє велика заплутанина й непевність в іменах. Так і з сею звісткою. Вона незвичайно загальна, а імя Волинян і їх короля читають ся так ріжно, що властиві форми досї навіть не пробовано уставити на певно. До наших Волинян її можна прикладати з більшою може правдоподібністю, як до якогось иньшого словянського племени, чи краю[1115], але від сеї правдоподібности далека дорога до певности, тим більше що на попертє сеї звістки Масуді в приложенню до Волинян ми не можемо нїчого вказати окрім того, що місто Волинь знаємо, і імя Волинян було безсумнїву полїтичним, а не племінним терміном.

Коли прийняти звістку Масуді, виходило б що сей наш Волинь десь в IX столїтю (може при кінцї) став був на якийсь час центром полїтичної системи, яка обіймала сусїднї волости чи племена — в кождім разї, розумієть ся, не так широко, як то Масуді представляє[1116]. Звістка про се могла на тій торговельній дорозї, що йшла з західньої Европи на Схід, дістати ся до Арабів в побільшених розмірах. Але судячи з неї ж навіть, ся полїтична система не держала ся довго і очевидно — особливо міцною орґанїзацією не визначала ся.

Але супроти вказаних вище прикмет Масудієвої звістки все се про наших Волинян можемо говорити тільки дуже гіпотетично. І в результатї до виступлення на перший плян Київа з його князями ми нїчого певного не можемо сказати, чи були якісь більші й міцнїйші полїтичні орґанїзації на нашій землї.

Перейдїм отже до Київа.

Київська держава

Історія початків Київської держави належить до найтяжших питань всесвітньої історії, не так через брак відомостей, як завдяки своїй традиції, з котрою й досї наука не може собі дати ради. Розумію тут нашу київську лїтопись з її оповіданнєм про початки Київської держави. Як то виказано ширше в спеціальнім додатку про нашу Найдавнїйшу лїтопись[1117], лїтопись писала ся в другій половинї XI в., кількома наворотами, спеціально для вияснення сього питання: «откуду єсть пошла Руская земля (себто Київське князївство, бо Київська земля — се Русь в тїснїйшім значінню), кто въ КиєвЂ нача первЂе княжити, и откуду Руская земля стала єсть». Се тодї вже було питаннєм без відповіди, і для його вияснення треба було пускатись на дорогу ріжних комбінацій та гіпотез.

В тодішнїм громадянстві мусїли бути ріжні перекази в сїй справі. Так в самій лїтописи переказано лєґенду про трох братів Полян Кия, Щека і Хорива, що збудовали спільно місто Київ, в імя старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековицї, Хоревицї і річки Либеди (названої по імени сестри). Від них київські мудрецї XI віка виводили імя Полян і полянське племя[1118]. Заразом в тих самих чи иньших обясненнях київських початків сї брати уважались предками київської династиї: слїди такого толковання зістали ся в оповіданню Повісти[1119], а в парафразї Длуґоша маємо, здаєть ся, слїд досить старої й авторитетної компіляції, де київська династия включно до Аскольда і Дира представляла ся безпосереднїм потомством Кия і його братів[1120]. Розумієть ся, цїле се оповіданнє про київських братів було тільки т. зв. етимольоґічним мітом: з імен місцевостей зроблено історичні особи, героїв-осадників міста. Поруч сього переказу істновав иньший анальоґічний, де оповідало ся, що Кий мав перевіз на Днїпрі, і звідси се місто звало ся Київ перевіз, а потім тут стало місто Київ. І сей другий міт теж міг служити людям для обяснення початку Київської держави не згірше як тисячолїтя служила для подібної цїли напр. історія побудовання Риму Ромулом.

Але сї й правдоподібно — инші ще, нам не звістні перекази не задовольнили автора лїтописи і він уложив инакшу, дуже штучну комбінацію про чужоземний, варязький початок руського імени й київської держави та династиї. Моменти, на яких оперла ся отся теорія ще до справи «Руської» держави, можна вказати виразно. Така традиція «варязького» завойовання в північних землях (имаху дань Варязи приходяще изъ заморья на Чюди и на СловЂнехъ…). Присутність в Х і XI в. в Київі значних ватаг Скандинавів, Варягів, як їх у Київі звали (Vaeringjar скандинавських саґ[1121]). Те що вони в Київі, особливо в Х в., грали значну ролю на княжім дворі, надавали йому часами до певної міри, навіть варязьку закраску. Нарештї — факт, що сї Варяги ще з Х в. приймали імя «Руси», по імени тієї держави, котрій служили, тим більше, що руське імя було особливо тїсно звязане з київською дружиною, і з іменем Руси переходили потім в иньші землї, так що в другій половинї XI в. напр. в візантийських памятках Русь стає ідентичним іменем з Варягами: Bαράγγοι 'Ρω̃ς — Варяги Русь[1122].

Такі були загальні явища. Могли мати тут вплив і деякі конкретні випадки. Для прикладу вкажу на один, звістний нам близше: 979 р. (як я рахую) Володимир за помічю варязького війська опанував Київ; Варяги уважали Київ своїм здобутком і вимагали контрібуції: «се градъ нашь, и мы прияхом и». Так оповідає переказ, записаний в лїтописи[1123]. Він при тім памятає, що Володимир не був варязьким конунґом, а київським княжичем. Але ж би стало ся щось подібне столїтє перед тим, — як легко-б з того міг утворити ся переказ, що мовляв київські князї і дружина — то Варяги, що вони здобули силоміць собі Київщину, й перед ними тут не було князїв! Подібні факти могли вплинути й на комбінації автора лїтописи. Що то були вповнї, чи в дуже значній мірі його комбінації, а не готовий народнїй переказ про варязькі початки держави, виходить з того, що по за лїтописею ми не маємо нїде, нї в однім старшім утворі нашого письменства нї в устній традиції нїяких скільки-небудь виразних натяків на такі перекази про варязькі початки руського імени й Руської держави[1124].

Поруч тенденції варязької і в звязку з нею виступає ще друга — новгородська. В тїни варязької теорії, що перед усїм кидаєть ся нам у вічи, ся друга, з нею звязана, не звертала такої уваги, але з нею треба рахувати ся також. Проступає вона досить виразно. Зваряженнє Новгородцїв представлено як наслїдок добровільного покликання до себе варязької династиї. Стара традиція варязького завойовання і пановання в новгородських землях нейтралїзуєть ся тим, що Новгородцї з компанїєю прогнали тих давнїйших Варягів завойовників і напастників, і пізнїйший варязький елємент не має нїчого спільного з ними; тим способом честь Новгорода виратована. Натомість підчеркуєть ся, що Київ був завойований і опанований варязькими династами з Новгорода, богато разів — перший раз Аскольдом і Диром, потім Олегом і Ігорем — подібно як в пізнїйших часах здобували Київ з Варягами і Новгородцями Володимир і його син Ярослав, правом меча. Ідея завойовання здіймаєть ся з Новгорода, що мовляв нїколи не був завойований з Київа, і цїлою силою обертаєть ся против Київа. Дань, яку платили Новгородцї київським князям — се не дань до київського скарбу: вона призначаєть ся місцевим, новгородським Варягам, їх родичам («суть новгородстіи людіє отъ рода варяжска»). I князїв вони собі брали з Київа доброю волею (історія як Новгородцї просили собі від Святослава котрогось з синів).

Ся тенденція стоїть очевидно в звязку з одного боку — з змаганнями Новгородцїв до полїтичної автономії (порівняти переговори князїв з Новгородцями, щоб прийняли князем Святополковича замість Мономаховича, в епоху закінчення Повісти). З другого боку вона опираєть ся на старій традиції Новгорода, як старшого по Київі стола, резиденції престолонаслїдника, звідки той переходить до Київа. В такій позиції бачимо Новгород уже за Ігоря, а пізнїйші факти як запанованнє Володимира і Ярослава над Київом підтримали і зміцнили се значіннє Новгорода в потомстві Ярослава. Новгородські князї фактично показали ся будучими київськими князями; Новгород се розсадник київських князїв, руська vagina regum.

Під впливом сих тенденцій охочі взагалї до штучних комбінацій укладчики нашої лїтописи в оконечнім результатї своєї колективної роботи, здогадів і спостережень дали нам такі виводи. Імя Руси принесли до Київа Варяги; се було імя варязького народу, що виеміґрував з початку до Новгорода, а потім прийшов звідти до Київа. Переселеннє се стало ся наслїдком того, що Новгородцї закликали варязьких династів сього племени до себе князювати. Новгородцї, Кривичі, Меря і Чудь були підбиті Варягами й давали їм дань, потім спромогли ся їх прогнати «за море», але не було між ними порядку, і вічні усобицї докучили їм так, що вони звернули ся до Варягів же й покликали до себе на князїв і володарів. На сей поклик прийшли до них три брати — Рюрик, Синеус і Трувор, «с роды своими», і засїли в головних містах Новгородцїв, Кривичів і Чуди. З них вижив лише Рюрик. За сина його Ігоря до сеї варязької руської держави прилучені були поднїпрянські землї, й столицею став Київ. Став ся сей прихід Варягів до Київа в серединї IX в., бо в другій половинї IX в. Візантийцї вже знають Русь, а її автор Повісти уважав київською.