Розділ «СИН РАБИНІ»

У високих, шитих із цапиної шкіри чоботях-вивертнях, у короткому каптані, підперезаний поясом із золотим набором і кривою шаблею біля пояса, чорний від степових вітрів, з кружальцем чорного волосся на поголеній голові, гостроносий, з лукавими швидкими очима каган Ілдея стояв перед князем Ярополком і через толковина говорив:

— Ми приїхали, щоб дізнатись про здоров’я великого князя, усіх воєвод і бояр руських...

— Дякуємо, кагане! А як тобі їхалось у полі і як здоров’я твоє й інших каганів?

— Спасибі, княже! І я, і всі інші кагани почувають себе добре, посилають тобі дари.

Кілька здоровенних печенігів, що прийшли разом з Ілдеєю, розвернули міхи й поклали перед князем дари — сувої фофудії[38] з срібними узорами, клепану з січених кілець байдану[39], криву шаблю в золотому окладі.

— За дари дякуємо й даємо свої.

Гридні принесли й подали кагану зроблені роднянськи-ми майстрами позолочені меч, щит і кольчугу.

— Твої дари дуже щедрі, — говорив каган, і обличчя його аж сяяло від задоволення. — Краще срібло, ніж мідь, краще золото, ніж срібло, краще мир і любов, аніж війна. З тим мене й прислали кагани, веліли сказати: наші печенізькі орди багато воювали з твоїми отцями й проливали руську й свою кров. Мої орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир і любов з Києвом.

Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечі князя Ярополка.

 Хочемо вірно тобі служити.

Коли б князь Ярополк був далекоглядний і стежив за межами Русі, він знав би й розумів, що печенізький каган прибув до Києва, бо зі сходу на простори між Ітилем-рікою й пониззям Дніпра, де печеніги досі почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькі, слідом за ними йдуть кимаки, огузи, о, коли б Ярополк це знав, він би говорив з Ілдеєю інакше, змусив би ударити на половців, попередив багато крові, яка пізніше була пролита на Русі.

Не знав, звичайно, князь Ярополк і того, що каган Ілдея зовсім недавно зустрівся в порогах з василіками імператорів Василя й Костянтина, які дали йому золото, аби він уклав мир з Ярополком і щоб орди його йшли на захід до Дністра, щоб там, коли буде надоба, з’єднатись з легіонами ромеїв і бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, він чув підлесливі слова Ілдеї:

— Весь світ славить тебе, княже Ярополче, печенізькі кагани пропонують тобі мир і любов, вони не будуть більше заважати руським купцям у полі, підуть до Дністра, хочуть сісти на землі.

І князь Ярополк відповів:

— Я беру мир і любов з вашими племенами, а на знак нашої дружби дам городи й волості над Дністром, де живуть тиверці й угличі.

Так князь Ярополк заради слави своєї укладав мир з ворогами Русі, так за шматок тлінної фофудії, іржаву байдану й отруєну шаблю віддав ворогам-печенігам землі тиверців і угличів, сам він пізніше, в дуже важку годину і вже запізно, зрозумів ціну печенізької любові й зради людям своїм.

Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенігами, ще каган Ілдея не покинув Києва, як серед білого дня на сонце наповзла тінь, землю оповила темрява, зірвалися вихори й загримів грім, заревла худоба й закричали звірі в лісі.

Але князь Ярополк не зважив на це, він святкував перемогу в Києві, каган Ілдея мчав з своєю дружиною в дикому полі, до Києва ж їхали ще страшніші й підступніші вороги.

3

Коли на Дніпрі одшуміли каламутні весняні води і над голубим плесом окреслились темні, порізані жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручі, коли в безмежних лугах зацвіло множество пахучих квітів, саме тоді у маї-розмаї від пониззя припливло і стало на Почайні чимало грецьких хеландій — справжніх чудес з дивовижними різьбленими носами, обрізаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.

На хеландіях приїхали, як і завжди, купці з Константинополя на чолі з Феодором, разом з ними прибули й сли імператорів ромеїв Василя й Костянтина, що хотіли говорити з київським князем.

О, коли б то були живі княгиня Ольга й син її Святослав! Вони знали, що гречини — льстиві, хитрі люди, й одразу б замислились і зрозуміли, чому сли імператорів Візантії з’явились у Києві.