Історія і пам'ять

— привілейований зв’язок історії та національної держави, народження тазміцнення якої трансформує політичне тіло. Відтепер воно визначається,щонайменше теоретично, не стільки підпорядкуванням суверенові, скількиколективною ідентичністю. Остання передбачає об’єднання довкола спільнихцінностей, початкове значення яких ототожнюється з хронологічно зафіксованимактом заснування — 14 липня, ніччю 4 серпня, Independance Day, а отже,вписуванням їх у минуле, яке включає розрив, що ґарантує майбутнє. Отже,будь-яка держава матиме потребу в історії, яка буде поміщена в основу системиосвіти, починаючи з молодших класів (так само як і географія, яка є пізнаннямнаціональної території). Нові держави, що утворились у результаті деколонізації,мають подібний досвід — історія «доєвропейської» Африки здобула водночас місцета леґітимність, які аж дотепер ніколи за нею не визнавались. Посткомуністичнідержави ступили на той же шлях;

— подвійність становища істориків, що розриваються між науковою концепцією свогоремесла та своїм статусом громадян, і не просто нездатні встановити дистанціюміж собою та власною країною, а й спокушуються на посідання ідеологічних позиційу питаннях походження чи інтерпретації великих подій, які завжди передбачають тучи іншу форму «винятковості», властивої історії їхньої країни: Революція таКомуна у Франції, славетна англійська революція. Історику, справді, важкообирати з-поміж двох позицій. З одного боку — це його професійна позиціялеґітимного та леґітимованого його корпорацією та її інституціями конструктораколективної пам’яті, що зобов’язує критикувати усі інші, продуковані не ним,форми колективної пам’яті, які через це не можуть піднятись вище міту чилегенди. З іншого — його наукова позиція, яка підштовхує його до поширеннякритики на конструкції попередніх істориків, як тих, що були сформульованіїхніми авторами, так і тих, що були привласнені, деформовані, реінтерпретованірізноманітною публікою. Отже, сьогодні він досить охоче приймає роль експерта,якому довіряють делікатні завдання (комісія під керівництвом Рене Ремонда таФрансуа Бедаріда з розслідування зв’язку ліонської Церкви з Тувьє та іншимиколабораціоністами, розслідування, офіційно довірене у Швейцарії Жану-ФрансуаБержьє, з приводу капіталів, розміщених у швейцарських банках, і неповернутихпісля війни спадкоємцям їхніх власників — зниклих євреїв; втім, ця робота уФранції довірена Державним казначейством комісії, очолюваній чиновником).Історик погоджується навіть, як це було під час процесу Папона, виступати«свідком», що є ще більш сумнівним, чи залишатись осторонь. Втім, він приходитьдо деконструювання конструкцій своїх попередників (націоналістів,революціонерів, консерваторів тощо), не просто аналізуючи їхні помилки, ареконтекстуалізуючи їхню роботу, — цю операцію історик застосовує до інших, алеуникає застосувати щодо себе самого.

8. Проте реконтекстуалізація власної роботи веде історика до проблематизаціїзапитань, які йому доводиться собі ставити. Звідки цей інтерес, у цілому зовсімнедавній, до історії, замисленої як конструкція пам’яті національного колективу,інтерес, якому вдалося обернути традиційні практики та гіпотези історіографії,що аж дотепер вважалась окремим сектором історії культури? Звідки ці запитанняпро ту чи іншу форму колективного злочину, вчиненого попереднім поколінням, якінаступне покоління, в ім’я цінностей демократії має розкрити та засудити, щобзвільнитися від нього; звідки це бажання публікувати те, про що найбільше хотілизабути ті, хто вижив? Чи потрібно тут бачити сумнів щодо ототожнення — читісного альянсу — історії та національної держави (чи політичного,революційного, консервативного, ліберального або ж авторитарного проекту цієїдержави)? Чи, ще глибше, визнання факту того, що пам’ять більше не є (і,насправді, без сумнівів ніколи не була) монополією істориків і що останні,анґажовані в життя суспільства, не можуть претендувати на дистанцію щодо спокусвласного ремесла? Чи констатація, що немає невинної історії, бо немає невинноїпам’яті? Демарш, який нав’язується історикові, приреченому на запитування просвоє ремесло та про соціальну позицію, похідну від цього ремесла, поєднується здемаршем, який Бурдьє запропонував соціології, тому немає нічого дивного в тому,що тут безпосередньо зачіпаються історики сучасності.

9. Пам’ять та спогад: зміни, що відбуваються впродовж двох останніх століть, неє все-таки ні унікальними, ні навіть визначальними. Техніки збереження,відтворення та передачі помножують до нескінченності обсяг та саму природудокументів, продукованих суспільством та здатних бути використаними наступнимипоколіннями: після тексту (друкарня, а сьогодні й комп’ютер) — зображення(спочатку фіксований, згодом оживлений) та звук, спочатку відділені, потімоб’єднані (звукове кіно), а сьогодні й мультімедіа, що додаються до тексту,зображення та звук, що доступні усім та дозволяють реальне та віртуальневикористання. Кожен, щонайменше в найрозвинутіших суспільствах, володіє сьогоднінадзвичайною та майже невичерпною масою документів про себе самого, про своюсім’ю та про своїх близьких, яка пропонує йому прожити своє життя водночас втеперішньому та в минулому (насправді, у множинних минулих), і стосується нелише тих, про кого йдеться безпосередньо, але може зачіпати, завдяки зображеннюта звуку, цілі покоління: звідси і теперішня мода на ґенеалогічні пошуки, щостала у Франції заняттям переважно пенсіонерів, майже завжди аматорів. Це дає щебільше підстав поставити під сумнів претензію істориків на монополію на істину(яку мікро-історик шукатиме саме ідентифікуючи та описуючи максимально близькодо пережитого, в найконкретнішому вимірі) та на всеохопну концепцію історії.Сюди додається культ об’єктів минулого, показник турботи про вписування в час тачутливості до змін моди. Ми живемо, загромаджуючи себе спогадами, від якихнамагаємося отримати впевненість стосовно нашого теперішнього та нашогомайбутнього, а отже, насправді, стосовно нашої смерті: вони є антимоделлютістечка Пруста, запах та смак якого відновлює минуле в теперішньому, разом зісмаком та силою життя.

10. Запитування про теперішнє відсилає нас до історії пам’яті, етапи якої булинамічені передісториками на кшталт Андре Леруа-Ґурана, антропологами на кшталтДжека Ґуді та істориками на кшталт Жака Ле Ґофа. Проте не слід забувати, що ціетапи значно перекривають один одного: між двома етапами розрив ніколи не буваєповним і старе продовжує співіснувати з новим, яке ніколи його повністю неелімінує. Через це історія пам’яті отримує подвійний вимір: перший —діахронічний, як і належить будь-якій історії, другий — синхронічний, покликанийвисвітлювати щомиті в кожному індивіді та в кожному суспільстві накладання цихпослідовних зрізів та їхню взаємодію.

Ці різні етапи позначені послідовними винаходами, що дають змогу фіксувати,відтворювати та трактувати всезростаючу кількість інформації, яка перестаєзалежати від людини: спочатку письмо, яке є першим рубежем, згодом — друкарня, апісля й техніки класифікації та запитування даних спочатку на картках, потім намашинах, що привело наприкінці ХХ століття до винаходу та постійного поліпшеннякомп’ютерів. Цим різним етапам відповідали відмінності місій, довірених пам’яті,форм, застосовуваних до впорядкування минулого для потреб теперішнього (міт,легенда, історія, розповідь — автобіографічна чи ні), способів асоціаціїписьмового та усного, з одного боку, та письма і зображення — з іншого. Зовсімне відтісняючи останнє на другий план, письмо вродовж тисячоліть і аж донедавнабуло основою індивідуальної пам’яті, нав’язуючи їй нові правила заучуваннянапам’ять та буквального втілення оригінального тексту. Письмо тривалий час булозарезервоване в суспільстві за маленькою елітою служителів, професіоналів тачленів керівних еліт, а за своїм змістом — за обмеженою номенклатурою знань, дедомінували ставлення людини до божества (релігія), до часу (календарі,ґенеалогії, походження) та до простору (розміри та описи відомого світу). Протевоно не переставало поширювати свої поля застосування (від літератури доприватного письма), число носіїв, використовуваних для переписування (від каменядо паперу, а сьогодні й електронна форма), місця та способи конверсії.Паралельно воно стало доступне усім, що сприяло поступовому переходу (якийвідбувається в деяких європейських суспільствах десь між XVIII та XIXстоліттями) від обмеженої грамотності, до грамотності загальної, яка сталасьогодні бажаним ідеалом, навіть якщо для того, щоб його реалізувати, слідподолати немало шляхів.

Під час цього поширення грамотності відбувається інформаційна революція, щопримножує в досі небачених та потенційно необмежених пропорціях масузапам’ятовуваної інформації, проте дає змогу також її екстеріоризацію (аждотепер резервовану за друком) стосовно індивідуальної пам’яті. Остання, як і напопередніх етапах, але ще чіткіше, виявилась фундаментально переорієнтованою усвоїх змістах та у своїх завданнях: у своєму крайньому виразі вона сталаостаннім прихистком забуття. Що підтверджує неможливість відділити її вивченнявід вивчення, так би мовити, пам’яті колективної. Тим паче, що ця колективнапам’ять у свою чергу розривається між багатьма суперечливими вимогами: слугуватиконструюванню історії, що надає різним суспільствам (організованим довколанаціональної держави чи ні) сенсу та ідентичності, відповідати на допитливістьта нові запити індивідів та груп, які тягнуть її у зовсім інших напрямах чиставлять її в залежність від власних завдань внутрішньої організації, щоб кращенакопичувати та зберігати інформацію, незалежно від будь-якого використання чикористувача.

Отже, ніколи ще інструменти пам’яті не були такими могутніми та успішними,ніколи ще пізнання та виявлена повага до минулого не заходили так далеко, ніколище забуття не здавалось настільки неможливим (враховуючи множинність слідів, якіминуле залишає по собі), разом з цим ніколи ще зв’язок історії та пам’яті нездавався настільки непевним та відкритим. Історія як наукова дисципліна тавизнаний літературний жанр зберігає свою леґітимність та переваги здобутих прав.Проте вона втратила монополію на продукування та зберігання пам’яті, яку вона яквважалась утримувала (без сумнівів завдяки багатьом ілюзіям). Пам’ятьконституюється та розвивається, головним чином, незалежно та осторонь від неї.Вона знову отримала повну свободу. І вона спокушає та надихає своїхконтраґентів. Науку, наприклад біологію, від якої вона запозичила евристичнуметафору програмованого відтворення. Чи літературу, про що свідчить запитання зіщоденника Андре Бретона 1922 року: «а якщо пам’ять є лише продуктом уяви?».Звичайно, література, наприклад роман, є зовсім недавнім жанром, хоча й маєпопередників у грецькій та римській античності, а також у Китаї чи Японії, тобтов суспільствах, де, щонайменше в містах, було поширене знання та використанняписьма; в будь-якому випадку, роль індивідуальної пам’яті та її сприяння, шляхомписьма, конструюванню соціальної пам’яті, є тут двозначною, але суттєвою. Але єтакож і поезія, витоки якої (як про це нагадав Рафаель Арґюлол) нескінченновіддаленіші і яка ніколи не розривала і не заперечувала свого інтимного таструктурного зв’язку з усним мовленням, якій доручається місія вимовити чищонайменше спробувати вимовити невимовне. Про це свідчать, поміж усього іншого,і три рядки з La Jeune Parque [3, 96] — поеми, головною темою якої є якразнародження індивідуальної свідомості, народження, яке проходить крізь відкриттяподвоєння, присутності іншого в глибині кожного з нас:

Souvenir, ф bыcher dont le vent d’or m’affronte,

Souffle au masque la pourpre impregnant le refus

D’etre en moi-mкme en flamme une autre que je fus.[Спогад — це вогнище, полум’яякого торкається і обпікає мене, змушує мене зашарітись, бо я відмовляюся бачитив самому собі проблиски когось іншого, аніж я сам (_перекл._).]

МОРІС ЕМАР, _професор_Школи_вищих_студій_в_соціальних_науках_

ЛІТЕРАТУРА

1. Lejeune Philippe. Je est un autre: l'autobiographie de la llitterature auxmedias. — Paris: Seuil, 1980.

2. Rousso Henry, Eric Conan. Vichy, un passe qui ne passe pas. — Paris: Fayard,1994.

3. Valery Paul. Њuvres completes. La Pleiade, Tome 1. Paris: Gallimard, 1957.

notes

Примітки

[1]

Див., зокрема: Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) //Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 5–6. — С. 72–87, а також іншіпублікації в цьому номері.