Історія і пам'ять

Моріс Емар (1936 р.н.) — сучасний французький історик, учень Фернана Броделя,котрий ще в університетські роки сформував дослідницький інтерес Емара доекономічної історії модерної Італії та Середземномор’я. Після багаторічноїдослідницької роботи в Італії та Іспанії Емар стає, в 1976 р., керівником студій(професором) щойно створеної Школи вищих студій з соціальних наук (EHESS).Паралельно, в тому ж році, він стає заступником і найближчим співробітникомдиректора Дому наук про людину (MSH) Фернана Броделя. З 1992 р. Моріс Емар —директор MSH, і саме в цій якості він добре відомий багатьом українськимдослідникам, що брали участь у міжнародних обмінах MSH. Одним з результатів цихобмінів є знайомство українських науковців із сучасним станом наук про людину уФранції, а слідом за цим — і переклади найцікавіших статей французьких колег.Див., зокрема: Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) //Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 5–6. — С. 72–87, а також іншіпублікації в цьому номері.] У пропонованій читацькій увазі статті поєднуютьсяроздуми з приводу обох головних напрямів діяльності Моріса Емара — соціальна таекономічна історія і, ширше, соціальні науки та організація функціонування цихнаук про суспільство в суспільстві, в національному та міжнародному масштабах.Проте різнорідність цих двох напрямів, теоретичного та організаційного, єпозірною, обидва вони продовжують паралельні зусилля представників тієї течії,до якої належить Емар і яку в нас прийнято називати «школою Аналів», зформування теоретичного та практичного поля наук про суспільство. EHESS та MSHстали інституційним втіленням цих зусиль. Формування цього поля передбачає,окрім іншого, інтерес до міждисциплінарних обмінів та особливу увагу дометодології. Всі ці вектори містяться у пропонованій статті, де роздуми надсучасним становищем наук про людину логічно переходять в роздуми над становищемсамої людини, бо предметом статті є те, що, можливо, і робить людину людиною —пам’ять. Вперше стаття опублікована в журналі Diogиne, який видається ЮНЕСКО зметою сприяння міжнародному обміну ідеями в галузі філософії та гуманітарнихнаук.

ІСТОРІЯ І ПАМ’ЯТЬ: КОНСТРУКЦІЯ, ДЕКОНСТРУКЦІЯ ТА РЕКОНСТРУКЦІЯ[Aymard M.Histoire et memoire: construction, deconstruction, reconstruction // Diogene. —Janvier—mars 2003. — № 201. — P. 5–16. Публікується з люб’язної згоди автора таредакції журналу Diogene.]

Тепер наші суспільства одностайні з суспільними та гуманітарними науками (тобтоз науками, які зробили суспільство об’єктом вивчення і претендують на те, щобпостачати йому знання про нього самого, знання, яке суспільство обережно шанує,не будучи достатньо впевненим, що справді має в ньому потребу): і длясуспільства, і для науки про нього пам’ять стоїть на першому плані і сталаобов’язковим предметом звернення. Наші суспільства погоджуються навіть, коли їмкажуть про «обов’язок пам’яті» як про етичну та політичну вимогу, від якої вонине можуть відмахнутись. Збереження та валоризація усіх слідів минулого сталиодним із найбільш загальноприйнятих та найменш дискутованих аспектів будь-якоїкультурної політики. Термін «спадщина» увійшов в адміністративну мову. Віноб’єднався тут з багатьма прикметниками: «мистецька», «етнологічна»,«археологічна», «екологічна», «тваринного» та «рослинного світу». Так, нібисуспільства, які, з одного боку, демонструють свої амбіції потужногоекономічного зростання, проґресу та запровадження сучасних технологій, повинні,щоб вибачитись за це чи змусити про це забути, примножувати натомість іпосилання на якесь минуле, яке вони не хотіли б втратити, зруйнувати чивідкинути в забуття, хоча все більше повертаються до нього спиною.

Що ж стосується наук про людину та суспільство, назви творів свідчать про те(достатньо дослідити за допомогою свого комп’ютера електронні каталогибібліотек), що жодна з них не уникає цього звернення до пам’яті. Філософи,психологи, психоаналітики та соціологи проторили шлях, історики та археологи,етнологи та антропологи, лінґвісти та семіотики, спеціалісти з когнітивних наук,так само як і спеціалісти з наук про релігію, йдуть слідом за ними. На початкупостають два напрями зацікавлення. Перший — індивідуальною пам’яттю, тимидвозначними зв’язками, які вона постійно відновлює між спогадом та забуттям, міжроботою свідомості та роботою уяви, та тим доступом, який вона відкриває донайглибших шарів психіки. Другий — колективною пам’ятою та механізмами, якідають змогу їй конструюватись, передаватись та нав’язуватись індивідуальнимдієвцям. Насамкінець демарш істориків відбувається у зворотний спосіб, відсоціальної конструкції живої колективної пам’яті — до вивчення «місць пам’яті»,Les Lieux de memoire — назва монументального видання, здійсненого видавництвомGallimard під керівництвом П’єра Нора в 1984–1992 роках (_перекл._).] наділенихкрасою смерті. Проте, якщо придивитись ближче, протягом останніх двадцяти роківє дві головні галузі докладання зусиль, що прагнуть не стільки усунути все інше,скільки відтіснити його на другий план. Вони зайняли, щонайменше на першийпогляд, передню частину сцени, де інтереси та дискусії дослідників зустрічаютьсяз інтересами та занепокоєннями публіки.

Перша галузь відповідає зачаруванню проґресом техніки та інформаційнихтехнологій, реальні та віртуальні пам’яті яких, обчислювані в меґа, а згодом і вґіґа, і в тетрабайтах здаються здатними задовольнити дві мрії: з одного боку,мрію про енциклопедичну тоталізацію в пам’яті машин сукупності знань про минулета теперішнє, з іншого — мрію про можливість дослідити всі ці джерела вбудь-який момент та поставити їм численні запитання аж до найнемислиміших, немаючи потреби возитись з індивідуальною пам’яттю кожного з них. Мати все, незнаючи нічого, — добре зроблена голова, звільнена від усіх своїх переобтяжень,може цілком присвятити себе формулюванню запитів, інтерпретації результатів тавільному здійсненню рефлексії, за умови опанування, звичайно, усіх способівдоступу до цих потенціально нескінченних банків даних.

Друга, натомість, народилась із запитування про кровопролиття Другої світовоївійни, яке стосувалось спочатку чорних книг різних тоталітарних режимів ХХстоліття, потім — насильств, здійснюваних європейцями щодо суспільств, які вониексплуатували, піддаючи работоргівлі навіть ще до того, як піддати їх своємуколоніальному пануванню, а згодом і усіх меншин, зокрема релігійних, яким вонивідмовили, на їхній власній території, у праві на відмінність. У всіх випадках інастільки, наскільки самі жертви були цивільним населенням та суспільствами,яких хотіли знищити, питання, яке ставилось, стосувалось неможливості длярозглядуваних суспільств перекласти всю відповідальність за насильства, про яківони знали, приймаючи їх активно чи пасивно, лише на правителів та безпосередніхвиконавців цих насильств (наприклад, на работоргівців). Обов’язок пам’яті поставяк опозиція свободі чи бажанню забути, часто виправдовуваному необхідністюперегорнути сторінку та примирити кожне з цих суспільств з ним самим шляхомамністії чи мовчання. Й історики виявились змушеними пожертвувати своєюдекларованою нейтральністю задля того, щоб перешкодити цьому покинутому чивитісненому минулому потрапити в забуття, щоб встановити природу цихкровопролить, які доходили іноді аж до ґеноциду, щоб встановити відповідальнихта поставити себе як експертів на службу юстиції. Історія завдяки своїйкритичній функції виявилась реінвестованою всередину політичної спільноти. Війнипершої половини ХХ століття (разом з монументами загиблим), рухи опору таборотьба за національну незалежність, різні революції чи повстання (вдалі чипрограні) призвичаїли істориків до безпечного терену розділеної пам’яті — післяцього їм належало навчитись проникати на нескінченно складніший терен пам’ятізаперечуваної.

Саме від цих двох великих галузей зацікавлення нам слід сьогодні відштовхуватисьдля того, щоб дотримуватись щодо них певної дистанції та не давати собі в нихзамкнутись. Бо вони визначають чи встановлюють лише один окремий секторнескінченно більшої та складнішої множини. Вони зовсім не вичерпують усієїпроблеми. Більше того, вони ризикують стати деревами, що приховують від насрешту лісу. Проблема, яку ми ставимо перед собою сьогодні, повинна (якщо михочемо мати шанси її зрозуміти) бути зрозумілою в її цілісності. Чотири ключовихслова слугуватимуть нам інструментами, щоб дістатися її: спогад та забуття,пам’ять та історія. Але ми швидко помітимо, що кожне з них є множинним, а неєдиним, і що їхня однина відсилатиме нас щоразу, з одного боку, до множини, а зіншого — до п’ятого персонажу, який виходить на сцену впродовж двох останніхдесятиліть: до ідентичності.

Ми почнемо зі стосунків історії та пам’яті — пам’яті, стосовно якої не можназабувати, що вона має подвійний вимір, індивідуальний та колективний, особистийта соціальний. Ніколи не буваючи однозначними, зв’язки цих її сторін завжди єдвозначними та напруженими.

1. З самого початку історія також є подвійною. Вона, відповідно до своговласного імені, асоціюється з якоюсь операцією пошуку істини: історія, тобтодослідження, говорив Геродот, підкреслюючи етимологічне значення цього терміна.Проте з моменту, коли вона народилась, визначаючи себе як дослідження, що вільнопроводиться автором, історія впродовж двох чи трьох тисяч років навчилась гратиіншу роль, роль охоронця офіційної та колективної пам’яті — пам’яті щопередбачає ідентифікацію та відбір певними суспільними чи державними дієвцямипевної кількості фактів, дій та жестів певної кількості персонажів. Їхній описповинен бути продемонстрований (у формі, обраній тими, хто вирішує, а для нихподача важить більше, аніж істина) тим, хто живе, бо історія пишеться передусімдля сьогодення, а потім вже передається як спогад для наступних поколінь. Отже,заплановане збереження так суворо відібраного спогаду довіряється письму, якесаме фіксується на різних носіях (камінь, метал, глиняні дощечки, дерево,папірус, перґамент, папір, а сьогодні і електронна форма), а також і задопомогою монументів, покликаних описати дію (колона Траяна, сім’я Авґуста в AraPacis) чи просто увічнити її, шляхом символізації (значення уточнюєтьсялегендою, посвятою тощо). Письмо зіграє свою партію відповідно до зображення, доякого воно додається. Пам’ять чи щонайменше цей тип інституйованої таконструйованої за допомогою безпосередніх засобів пам’яті є, таким чином, гроючисленних знаків різної природи: образ дає змогу побачити та створює ефектреальності, письмо є кодифікованим символом та відкриває доступ до мови, якасама по собі є іншою пам’яттю. Проте вона все-таки не зводиться до цих знаків.

2. Але робота запам’ятовування, розпочата одного разу, невпинно зростає. Держававідіграє тут свою роль, опановуючи писемність з того самого моменту, як вонавиникає, роблячи з неї все кращий і кращий інструмент своєї могутності: щойновиникають перші стабільні політичні конструкції на Середньому та БлизькомуСході, як там відбувається примноження архівів, у яких адміністрація малапотребу (чи вважала, що має потребу) задля створення інвентаря своїх резервів табагатств, списку боргів перед нею та збирання цих боргів, обліку особовогоскладу своєї армії та імен своїх службовців і достойників режиму. Адміністраціявписує таким чином свою діяльність в час і працює над тим, щоб уберегти норму таправило від забуття, часто небезпідставного, та від усіх форм узурпації чинехтування. Проте це не означає, що вона хотіла б опублікувати одного дня цідокументи, чи зробити їх публічними, або ж використовувати їх усі самостійно:вона продукує та накопичує їх для себе, щоб мати змогу звернутись до них чи наних послатись, а також щоб знати та змусити знати, що вона має їх під рукою.Проте інші, в інші епохи, матимуть туди доступ та зможуть використовувати їх зіншою метою. Коли Тацит використає таким чином архіви римського сенату, щобчитати офіційні документи, виступи та рішення, які він, втім, не цитуватимедослівно, а перепише у своєму стилі, він започаткує практику, яка станеулюбленою практикою історичного ремесла: читати та використовувати як джереладокументи, створені іншими — публічними та релігійними інституціями, інодііндивідами, сім’ями, більш вузькими групами, що діють як приватні, з метою їхьоїкритичної інтерпретації, яка матиме на меті розповісти (даючи собі звіт у тому,що є «істиною», а що — її подачею, що сказане, а що — ні) про явне та прозамовчане минуле.

Проте ця офіційна практика швидко наслідується та зустрічає конкуренцію з бокуряду приватних практик, які переймають її. Найочевиднішою та найближчою,оскільки вона використовує одні і ті ж носії та пропонує себе одній і тій самійпубліці, є практика епітафій, яку можна прослідкувати від грецької та римськоїантичності аж до наших цвинтарів, цього винаходу ХVІ століття, де в XIX століттізавдяки надгробним каменям мертві віднайшли імена, яких їх хотіли позбавити іякими вони хотіли привернути увагу живих. Ця практика дуже швидко замінюєтьсясьогодні в наших суспільствах іншою — практикою кремації з подальшимрозвіюванням попелу, так ніби мертві довірили іншим документам турботу проувічнення спогадів про них чи навіть обрали остаточне перегортання сторінки тападіння в забуття.

3. Поширення публічного та приватного письма примножує документи, щозберігаються, навіть якщо частина з них (без жодного сумніву, більшість)втрачається. Так по-новому постає проблема відбору, разом із проблемою йогодовільності (інституції або індивіди вирішують: зберегти чи ні, що зберегти, ащо знищити) та випадковості (одні документи були збережені, інші ж — ні). Отже,історики опиняються перед подвійною проблемою: проблемою соціальних таінституційних умов продукування джерел, які вони використовують і які маютьамбіцію створювати «ефект реальності», а також проблемою механізмів зберігання,пов’язаною з технічними властивостями носіїв (згадаємо про винятковузбереженість в особливо сухому кліматі папірусу, який аж донедавна робив Єгипетнайкраще відомим у своїх конкретних соціальних реаліях реґіоном для істориків),а також з їхньою власною історією (навмисно чи ненавмисно спалені архіви,перервні чи безперервні політичні режими).

В той же час археологія за останні півстоліття дійшла до розриву зв’язку історіїта письма і дала собі засоби повної трансформації «об’єкта» (за умови їїздійснення відповідно до правил дисципліни) в «документ», вписаний у системуусіх можливих зв’язків з усіма іншими «об’єктами» як того самого, так іпопередніх та наступних археологічних рівнів: вона відкрила в історії додатковістоліття і чудесним чином розширила поле джерел. Історія більше не починається вШумері та не ототожнюється з писемністю: матерія увійшла в поле культури.Остання змушена була надати місце на засадах рівноправності «матеріальнійкультурі», яка припинила нагадувати бідного родича.

4. Робота історії з продукування, на основі цих документів, пам’яті для публіки,що набирає форми якогось оповідання та пропонує тексти і уявлення, призначенізафіксувати подію такою, якою вона повинна бути зафіксована в пам’яті (а якщозаслуговує цього, то й увічнена) не вичерпує і не покриває все-таки усіхвикористань історії. Цьому добровільному та плановому використаннюпротиставляються інші — спонтанні, анонімні, приватні, дикі, вимушені.Використання спонтанне та анонімне: легенда, яка підриває офіційну пам’ять таконструює нову версію події всупереч прийнятій (наполеонівська легендатрансформує таким чином поразку на перемогу та ідентифікує деспота з Революцією,якій він хотів покласти кінець). Приватне використання: родинна пам’ять чипам’ять ґенеалогічна, ця традиційна робота старожилів суспільства, на якупосягають та яку витісняють на периферію спочатку парафіяльні реєстраційнікниги, а згодом і секулярна держава, яка позбавила ґенеалогію будь-якоїлегальної цінності, хоча і не змусила її зникнути зовсім, бо сімейна пам’ять єтакож відбором та поглядом в перспективу, комбінацією реальних зв’язків тазв’язків емоційних, тісним зв’язком пам’яті та забуття. Ще одне приватневикористання: надзвичайний розвиток, особливо відчутний після XVI–XVII століть,інтимних щоденників, які, будучи призначеними лише для свого автора, набуваютьформи літературного жанру, що вивчається як такий спеціалістами [1]; «щоденник»стає у ХІХ столітті майже обов’язковим для дівчат з хороших сімей, які повиннівирішувати: показувати його своїй матері чи ні, дати його почитати своємучоловікові чи ні (і чи припиняти цим займатись після одруження); але він є такимі для письменника. Зрештою альтернативні використання, носіями яких є соціальнігрупи, що відкидають офіційну версію: повстання та заколоти, профспілковий тареволюційний рух, а сьогодні і жінки, різноманітні етнічні, лінґвістичні тарелігійні спільноти, всі, хто виключений з офіційної історії.

5. Претензія історії на універсальність (навіть якщо ця універсальністьототожнюється з поглядом окремої групи) виявляється під сумнівом внаслідоктакого помноження різних історій, написаних з різних точок зору. Хтось претендуєна іншу універсальність, інші не просто задовольняються своєю партикулярністю, ай беруть на себе відповідальність за цю партикулярність, що дедалі частішевизнається законом як право: кожен має право на свою історію, яка завжди єоднією з історій. Історія прив’язується до пам’яті, спонтанної чиконструйованої, а найчастіше реконструйованої подвійною перемогою над нав’язаноюмовчанкою та відмінністю й альтернативністю, які є відмінністю йальтернативністю індивіда та групи, що ставлять під сумнів самі принципи«офіційної» історії істориків: вибір нібито нейтральної точки зору (яка часто,якщо не завжди є точкою зору панівного класу чи слугує встановленню, з метоюзнищення відмінностей, колективного зв’язку з минулим, традицією чи таким живимколективом, як нація) як «домінантної» точки зору; відбір «головних» проблем(які є такими для тих, хто говорить та пише, за рахунок усіх виключених,приречених залишитись у мовчанні, на яке вони приречені).

Проте говорити про подрібнення історії означало б давати її хибний образ. Ніколиісторія не виявлялась настільки запитаною — її читають, пишуть, вимагають,заперечують, критикують, переписують та дискутують неймовірне число дієвців, якідемонструють надзвичайно широке та відкрите віяло культур, релігій, націй,родів, мажоритарних чи міноритарних груп. Ніколи також вона не здавалась такійкількісті людей ключем до їхньої ідентичності: ідентичності водночасіндивідуальної та колективної, нарешті примиреної з собою. Проте історія, якунам слід визнати, сьогодні і без сумнівів надовго, як множинну та пов’язану, задопомогою численних постійних переписувань, з множинністю пам’яті. Отже,будь-яка історична розповідь буде вибором, відносним та тимчасовим. Тому немаєжодної несподіванки в тому, що першою жертвою такої актуальності історії буденаціональна історія, яка для нас є найдорожчою, але не тільки тому, що нашідержави перебувають на шляху інтеґрації в європейську спільноту. Національнаісторія, в якій завжди є потреба, може і повинна бути написана інакше. І цяповинність створює ситуацію нерівності між старими і найбільш розвинутимидержавами, що вже мають конституйовану історію, яку вони, звичайно, можутькритикувати та переписувати, бо вона вже була написана, і усіма іншимисуспільствами, держави яких є нескінченно молодшими: усіма суспільствами, щодосягнули незалежності протягом останньої половини цього століття і які маютьможливість створювати машину написання своєї історії лише для того, щобвстановлювати колективний зв’язок зі своєю державою.

6. Звернення до ідентичності, п’ятого персонажу нашої інтриги, веде нас на ційстадії до віднайдення шляху, що веде від практики сповіді, в її католицькому(усна сповідь третій особі, уповноваженій фіксувати умови пробачення та відкритишлях забуття) чи протестантському варіанті (сповіді Богові, а отже, насправдісамому собі, яка виключає будь-яку ідею забуття і яка може набути письмовоїформи для публічного прочитання після смерті — Гайде Вундер), до психоаналізу.Прийнятна для індивідів, сповідь не буде задовільною для груп та суспільств, дляяких забуття набуває вигляду таємниці чи волі або бажанням «не знати»: їм слідпідняти на поверхню витіснене та піддатись лікувальній силі пам’яті. Обов’язокпам’яті, наприклад пам’яті про Голокост чи про Віші чи про насильствафранцузького пригноблення в Алжирі, пропонується як колективний психоаналіз,призначений вилікувати суспільство від власного минулого, яке воно намагаєтьсязабути, не будучи здатним забути, і яке залишається присутнім [2].

Ця констатація здатна щонайменше нагадати, що усі опозиції, які ми намагалисьвстановити між колективною та індивідуальною пам’яттю, відступають перед навітьне дуже глибоким аналізом. Індивід у сенсі, в якому ми про нього говоримосьогодні, є соціальною конструкцією і навіть якщо можна створити історіюкохання, дружби та страху чи смерті, як це пропонував Люсьєн Февр, не слідзабувати, що індивідуальна пам’ять також є історичним об’єктом: не варто бачитив ній якийсь інваріант. Вона сама по собі є історичною конструкцією, їйнавчаються. Шляхи переходу від індивіда до групи є численними, складними, їхважко ідентифікувати, проте вони реальні.

7. Пам’ять сьогодні всюди, так само як і звернення до пам’яті. Саме цепідштовхує запитати себе про специфіку сьогоднішньої ситуації, визначеної двомаостанніми століттями. Кілька чинників, здається, зіграли тут вирішальну роль:

— народження поруч з іншими історії як наукової дисципліни, яка розвиваєтьсяспільнотами спеціалістів, має подвійну національну та інтернаціональнуорганізацію, що визначає правила її функціонування та підтвердження результатів,її проблеми та її концепти;