Розділ «1915»

Тоді вперше в житті вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотіло, здригалася підлога, дзвеніли шибки, і нічне небо розтинали спалахи трасуючих снарядів. Настав іще один тиждень очікування біля цієї глухої акустичної куліси. У холодний полудень її та ще кількох інших сестер відправили в Герардово. Назустріч їм дорогою тяглися нескінченні колони саней із пораненими. Хтось лежав на соломі, хтось — на строкатих подушках — трофеях війни. Погоничі човгали поруч із саньми. Вони підстрибували і тупцювали, щоб хоч якось зігрітися в січневу холоднечу. Нарешті медсестри дісталися будівлі великої фабрики. Двір був переповнений саньми і возами. Санітарна машина, у якій вони їхали, змушена була зупинитися біля воріт.

Здобувши перемогу над російськими арміями, які вторглись у Східну Пруссію, німецьке командування робило спроби потрапити на південь, до Варшави та в долини Вісли. Ці спроби не завжди були успішними, незважаючи на те, що вперше у світовій історії вже були застосовані отруйні гази[70]. Останній наступ німців було швидко зупинено, але російська сторона, не задовольнившись досягнутим, провела серію провальних контрнаступів.

Втрати росіян були настільки колосальними, що їхня медслужба просто захлинулася. Біля будівлі фабрики лежали ноші з пораненими, для яких не знайшлося місця всередині, які вмирали вночі від переохолодження. У самій будівлі поранені лежали всюди, навіть на сходових майданчиках і між верстатами, або на ношах, або на розідраних тюках з бавовною. Нечисленний медперсонал просто не встигав виносити померлих від поранень. Легкий запах гниття долинув до Бочарської, коли вона ввійшла всередину. Дівчина ледь не знепритомніла. Навколо було темно. Підлогою текла кров. Зусібіч чулися благальні голоси. Чиїсь руки хапали її за спідницю. Більшість поранених були молоді, налякані, приголомшені; вони плакали, їм було холодно, вони звали її «матінкою», хоча вона була одного з ними віку. Деякі з них марили. У великих залах спалахувало світло від кишенькових ліхтарів, схожих на блукаючий погляд.

Так тривало щодня.

З уривчастих розповідей поранених їй удалося відновити сувору картину того, що сталося. Один казав: «Сестро, у мене досі перед очима поле бою. Жодного захисту, жодного деревця. Ми змушені були перетнути це відкрите, рівне місце, і там було казна скільки німецьких кулеметів». Другий: «Моїх солдатів посилали просто на це відкрите місце, без багнетів — про що вони міркували?» Третій: «Щодня окопи поповнювалися новими солдатами, і щодня, до вечора, від них залишалася жменька». Четвертий: «Ми не вміємо застосовувати гранати, як роблять німці. Ми вміємо тільки нівечити людей». Найтяжчі бої точилися навколо великого винно-горілчаного заводу, і його внутрішній двір був забитий трупами коней, які потрапили під вогонь.

Автомобіль повертає вбік. Вона бачить зрізані верхівки дерев. Бачить, як праворуч відкривається вид на рівнину. Перед нею — засніжене поле, зрите снарядами, під суцільним покровом коричневих вирв. Офіцер, який їх супроводжує, показує вдалину. Там розташовується горезвісний винно-горілчаний завод. Вона дивиться в бінокль. І чує свист, за яким відразу лунає гуркіт. Праворуч від автомобіля злітає фонтан землі. Знову гуркіт. Цього разу ліворуч. Вони швидко їдуть уперед, уздовж алеї, до невеликої садиби. Входять до будинку, минаючи хол з телефоністами, заходять до просторої, порожньої зали, де над масивним столом схилилися двоє офіцерів.

Приносять чай. Софія сидить поруч із тим, хто виявився командиром дивізії, — люб’язним, охайно вдягненим генералом Мілеантом. Він цілком бадьорий на вигляд і оголошує бій «великою перемогою російської армії». Він додає: «Лише моя дивізія втратила шість тисяч багнетів». Софія здригається, вона «й уявити не могла рахунок втрат у багнетах, а не в поранених і вбитих». Настрій дещо поліпшується, коли приходить майор артилерії, з дружиною якого Софія була знайома, — «вона найелегантніша дама в усьому Петрограді». Чаювання завершується в приємній атмосфері. Відчувається загальне полегшення. Кожен із них причетний до того, що можна назвати успіхом. Софія Бочарська відчуває, що впоралася зі своєю роллю. За чаєм вони багато сміялися.

---

36

---

Вівторок, 23 лютого 1915 року Павел фон Геріх поранений і залишає фронт під Карвово

Ще одна безсонна ніч. Опівночі фон Геріха та інших у цьому неглибокому сирому окопі збудили віддалені вибухи снарядів і постріли з рушниць. Нова спроба німецького наступу. Цього разу вони атакують 9-ту Сибірську стрілецьку дивізію, яка утримує позиції ліворуч від полку фон Геріха. Тому не довелося тривалий час чекати. Ось вони, світлові сигнали його форпостів: червоне — біле, червоне — біле.

Отже, тут також планується напад. Вони готові до цього.

Полк фон Геріха стоїть тут уже п'ять днів. Незрозуміло, що відбувається насправді. Їх спішно переправили на цю ділянку фронту, під Карвово, за сто п'ятдесят кілометрів на північний схід від Варшави, просто на кордоні зі Східною Пруссією. Німці перейшли тут у контрнаступ і здобували перемогу. Поширювалися чутки, що багато російських частин потрапили в оточення в густих лісах під Августовом, — на північ від них.

Погода не радувала. Сильні морози поступилися місцем відлизі. Почалися дощі, і сніг зовсім розтанув: їх нашвидкуруч виритий окоп на дециметр був заповнений водою. Вони постійно страждали від сирості, дуже мерзли холодними ночами. Харчувалися лише чаєм і вареною картоплею. Раз у раз наступала німецька піхота, а обстріл артилерії був таким потужним, що фон Геріх не бачив раніше нічого подібного. Його солдати — на межі паніки. Одного разу йому вже довелося погрожувати їм револьвером, щоб відвернути втечу з передової.

До того ж фон Геріха кілька разів поранило. Вибухом снаряда його підкинуло в повітря, осколок влучив йому в ліву частину шиї: пізніше він виколупав гострий шматочок металу за допомогою олівця. Іншим разом, коли він стояв навколішках край окопу, коригуючи вогонь своєї артилерії, його поранило осколком снаряда в лоб, але цієї миті фон Геріх повернув голову, тому осколок не потрапив усередину, а лише дуже вдарив його, залишивши велику криваву рану: форма була вся в крові. Відтоді йому дошкуляв головний біль.

У проміжках між боями вони ховали своїх загиблих товаришів за селом, розташованим просто біля лінії фронту. Настрій у нього ставав дедалі похмурішим, песимістичним. Він занотовує у своєму щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»

У пітьмі він відчував якийсь рух. Темна лінія рухалася в їхньому напрямку. Фон Геріх схопив трубку польового телефону і наказав артилерії негайно відкрити загороджувальний вогонь. Темна лінія наближалася. Ще ближче. Жодного пострілу або вигуку. Ось над окопом засвистіли картечні гранати. Вони влучали в ціль, вибухаючи просто поверх темної лінії («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнів осяяв нічне небо. Фон Геріх наказує своїм солдатам відкрити вогонь. Темна лінія перед ними сповільнила крок, повернула, зникла вдалині.

Решта ночі минула спокійно.

Уранці фон Геріх спробував підвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що він не відчуває свою ліву ногу. А потім і ліва рука дивним чином оніміла. Можливо, це психічна реакція, адже кінцівки не ушкоджені. Командир батальйону хоче, щоб фон Геріх залишився на своєму посту. Але той непохитний. Він підозрює, що його паралізувало через ту саму контузію[71] в лоб, яку він дістав кілька днів тому. Він зворушливо попрощався зі своєю ротою. Багато хто, і він сам, розплакалися, і благословив солдатів. Потім його перенесли в штаб частини, де його оглянув лікар, який підтвердив, що він потребує лікування. Фон Геріх з полегшенням зітхнув: «Я вирушаю додому зі спокійною совістю».

Цього похмурого лютневого дня фон Геріха відвезли на хиткому селянському возі у військово-польовий госпіталь у Ломжі. Там на нього чекали неприємності, хоча і меншого масштабу.

Він, звісно ж, розраховував відпочити, але це виявилося неможливим. Після недавніх боїв госпіталь переповнений пораненими. Ліжок на всіх бракує. Чимало люду змушені лежати на соломі. Поміж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять — і помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозуміло, він бачив тих, хто помирали на полі бою, бачив страшні рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу[72]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, він не помічав їхніх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.

Сутеніє. На соломі неподалік від фон Геріха лежить чоловік, перевернувшись на живіт. Йому відстрелило частину черепної коробки. У зяючій рані видно мозок. Зіщулившись від болю, він рве руками солому і слабким, жалібним голосом повторює одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Геріх приголомшений: