Розділ «1915»

Усе ще немислимо сказати: швидше уклали б уже мир. Почувши таке, усі хором кричать: «Обурливо!» Люди знову почали заповнювати ресторани[66].

---

33

---

Субота, 6 лютого 1915 року Вільям Генрі Докінз сидить біля пірамід і пише листа матері

«Люба мамо, — пише він, — на жаль, цього тижня пошти не було, оскільки бракує поштових кораблів». Поштовий зв’язок з австралійськими військами в Єгипті вкрай ненадійний. Три тижні тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мішків із поштою. Спершу — нічого, потім — забагато, важко на все відповісти. Тепер — знову нічого.

Але Докінз отримав листа з домашніми новинами. Він знає, що всі живі-здорові, що мама водила близнючок до дантиста, що квіти, які він відправив знайомій дівчині, не надійшли, що ціни в Австралії зростають. Настрій у нього гарний. Хоча він, як і раніше, з неприязню ставиться і до самої ситуації, і до Єгипту. Тривають нескінченні навчання, і ще їх застала перша цього року піщана буря. Вони, як і раніше, не знають, що ж буде далі, — чи відправлять їх до Європи чи залишать у Єгипті.

Війна поволі наближається, але поки її ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британські літаки-розвідники виявили османські військові з'єднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три дні тому відбувся довгоочікуваний бій. Два батальйони австралійської піхоти були послані як підкріплення в саме пекло — Ісмаїлію, — і незабаром атаку було відбито[67]. Багато хто, поміж них — Докінз, трохи заздрили тим, хто вирушив до Суецького каналу, і в листі до матері простежується філософія байки про лисицю і виноград:

Біля каналу сталася сутичка, але вдома ти, звісно ж, сама почитаєш повідомлення про це. Четвер став для нас пам'ятним днем, коли на захист каналу вирушили перші з'єднання. Це були 7-й і 8-й батальйони. Вільям Гамільтон[68] служить у 7-му батальйоні, і ще мій старий командир, майор МакНіколл. Усі їм заздрили, але я особисто сумніваюся, що операція принесе їм задоволення, — адже так стомлює чекати цих турок, з яких і солдати зовсім нікудишні.

Сам він проводить час, займаючись будівництвом, розбиранням і транспортуванням понтонних мостів[69]. Цього дня вони, до речі, вільні. Разом з іншим товаришем по службі, офіцером, він їде в Мемфіс — поглянути на стародавні руїни. Найбільше враження справили на нього дві гігантські статуї Рамзеса II. Він пише в листі: «Це приголомшливі скульптури. Напевно, потрібні десятиліття для їх зведення». Тепер вечір, і він сидить у своєму наметі:

Коли ти отримаєш цього листа, літня спека у вас уже зменшиться. Сподіваюся, що після збору врожаю можна буде купити борошно й пшеницю дешевше. Почуваюся виснаженим, тому завершую свого листа гарячим вітанням усім — від Віллі й до дівчаток.

---

34

---

П’ятниця, 12 лютого 1915 року Флоренс Фармборо перевіряє в Москві свій дорожній гардероб

Тепер усе позаду: шість місяців роботи в приватному військовому госпіталі у Москві; старанне навчання на курсах медсестер (практичні основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорією, що викладали важкою російською мовою); іспит; урочиста церемонія в православному храмі (священик неправильно вимовляв її ім’я — «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпіталь № 10 (ці спроби були успішними після чергового втручання її колишнього роботодавця, відомого кардіолога).

Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

Приготування до відїзду у розпалі. Мені кортить виїхати, але потрібно ще багато зробити, та й сам госпіталь ще не до кінця укомплектований. Мені вже пошили сестринську форму, фартухи, капюшони, я придбала чорну шкіряну куртку на фланелевій підкладці. Під куртку вдягають товстий жилет з овчини, його носять узимку, і називається він російською «душегрейка». Я чула, що наш госпіталь деякий час розміщуватиметься на російсько-австро-угорському фронті в Карпатах, доведеться скакати верхи, тож мій гардероб поповнився високими чобітьми і чорними шкіряними короткими штанами.

Того самого дня, 12 лютого, польські Сувалки знову були зайняті німецькими військами. Цього разу Лаура де Турчинович та її родина не змогли втекти, бо один із близнят захворів на тиф. Їй, як ніколи, зараз бракувало її чоловіка Станіслава. Було холодно й випало багато снігу. Вона пише:

Раптом я почула галас і побачила міську голоту, мародерів: вони шукали собі їжу, билися, кричали один на одного — огидне видовище! Євреї були завжди такими тихими, а тепер запишалися, розпрямилися, щоб здаватися вищими. Мені було важко стриматися від того, щоб не залишитися на балконі. Не в змозі зважитися на щось певне, я метушилася між балконом і дітьми.

Об одинадцятій годині на вулицях знову запанувала тиша, і я побачила першу гостроверху каску, що з'явилася з-за рогу: німець ішов з піднятою гвинтівкою в руках, видивляючись снайперів! За першим невдовзі пішли й інші. А потім з'явився офіцер: обігнувши ріг, він зупинився просто під нашими вікнами.

---

35

---

Субота, 13 лютого 1915 року Софія Бочарська знову бачить кладовище в Герардово

Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозуміли, що битва вщухла, бо не чути більше гуркоту вибухів і вичерпався потік поранених. Завершився тиждень безперервної роботи. Бочарська та інші сестри милосердя абсолютно виснажені. Їхній керівник добре розуміє це і відсилає кількох сестер, зокрема, з імпровізованого госпіталю. Їм доручено поїхати в сусідню 4-ту дивізію і роздати солдатам подарунки, що надійшли поштою з Росії, від приватних осіб, але під час боїв їх просто складали на купу.

Автомобіль чекає на них. Вони вирушають у дорогу. Заледеніла зимова дорога виводить їх із маленького містечка. Вони проїздять повз військове кладовище, яке Софія вже бачила, коли вперше приїхала в Герардово. Вона зазначає, що розміри кладовища збільшилися втроє, воно перетворилося на «ліс із дерев'яних хрестів». Її це не дивує.

Минув тиждень, а немов ціле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мірою, і для самої Софії. Раніше вона була незрілою ідеалісткою, трохи зарозумілою панянкою, однією з багатьох, хто з почуття патріотизму, у військовій гарячці, записався добровольцем на медичну службу. Навіть попри те, що в неї вдома війну не зустріли з радістю. Софія пам’ятає, як до них у маєток примчав вістовий з папером. Пам'ятає, як наступного ранку відвели коней в село, щоб обрати з-поміж них найпридатніших для відправлення на фронт. Пам'ятає, як юнаки в недільних костюмах з піснями залишали садибу, як їх проводжали матері і дружини, як жінки на знак жалоби накривали фартухом голову, як їхнє сумне голосіння дзвеніло в осінньому повітрі. Вона пам’ятає, як глянула вниз, у долину, на річку і далекий ліс, і те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кіньми, возами, — рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безліч людей, і здається, ніби сама земля ожила і почала рухатися».

Бочарська вступила в одне з відділень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася їй розкішною. Але вона майже нічого не вміла. Одного разу їй доручили помити підлогу в операційній. Вона зовсім розгубилася, адже ніколи в житті не мила підлоги. Здебільшого вона та інші медсестри перебували час, байдикуючи, — стан тривалого очікування посилював апатію. Поки, чотирнадцять днів тому, не почався німецький наступ.