Розділ «1914»

Переполох поміж селян був невимовний. Жінки і діти кричали від жаху, чоловіки намагалися утримати коней, які билися в паніці, а одна жінка в істериці вчепилася в мого коня і кричала: «Пане офіцер, на якій дорозі безпечніше?» Зі зрозумілих причин я не міг відповісти і лише невизначено махнув рукою. Якийсь селянин штовхав поперед себе трьох корів, які впиралися; нарешті йому вдалося вивести їх на об'їзну дорогу, але й там розривалися картечні гранати. Він повернув назад, його знову наздогнав вогонь, і він, геть збожеволівши, помчав назад до палаючого села.

Перейшовши зрештою через міст, Лобанов-Ростовський побачив, що дорога заповнена селянами, які бігли, їхніми возами, і рушив разом зі своєю маленькою групою солдатів просто полями. Кулеметники вже зникли вдалині. А Лобанов-Ростовський знову намагався зрозуміти, де саме він знаходиться. Він хотів зорієнтуватися за шумом бою. Раз у раз навколо них розривалися гранати, чулася кулеметна черга. Він навмання скакав уперед.

Коли вони дісталися ще одного моста, просто над ними розірвалися кілька картечних гранат. Солдат на чолі колони взявся хльоскати свого коня, і візок помчав униз із крутого пагорба, що вів до мосту. Щоб запобігти паніці, Лобанов-Ростовський нагнав солдата і зробив те, чого ніколи раніше не робив, навіть не думав робити: він ударив переляканого солдата батогом. Порядок був відновлений, їм удалося переправитися через міст, і вони продовжили свій шлях уздовж крутого обриву.

Під кручею панував хаос. Кілька артилеристів намагалися врятувати три застряглі гармати. Поранені потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин ці поранені. Люди, які спливали кров'ю, були надто розгублені й спантеличені, щоб дати йому зрозумілу відповідь. Повз них галопом промчав офіцер, рятуючи полковий прапор, — він лежав у нього в сідлі; атавізм 1914 року: не тільки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов'язок — не дозволити ворогові захопити свій прапор. Офіцера зустрічали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабіч обриву вибухали снаряди. У повітрі клубочився пил, пахло димом від пожеж і кордитом.

Проїхавши ще деяку відстань уздовж обриву, з компасом у руці, в супроводі не лише свого відділення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помітив, що вони опинилися в полоні. Безсумнівно, шлях уздовж урвища вів їх до великої дороги у напрямку до Сандомира. Біда полягала в тому, що артилерійська батарея німців перебувала зовсім поблизу. І тієї самої миті почала обстрілювати росіян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський і решта відсахнулися назад. Удалині, праворуч від великої дороги, видніли інші німецькі батареї. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.

І тоді відбулося дещо примітне, хоча і не надзвичайне.

Німецькі гармати, найближчі до загону Лобанова-Ростовського, були обстріляні своїми ж, з іншого боку дороги, які вважали їх росіянами. Німецькі батареї вели одна з одною лютий артилерійський двобій. За цей час росіянам удалося сховатися. Звісно, німці незабаром з'ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великій дорозі до Сандомира, на безпечній відстані від німецької артилерії. З усіх навколишніх доріг і стежок до них стікалися частини, які відступали. Тепер вони були часткою «єдиної, довгої, чорної стрічки з возів, навантажених пораненими, розбитих артилерійських батарей, солдатів з інших військ».

А ось ще один атавізм: кавалерійський полк, готовий до бою, скаче по дорозі — мальовнича картина епохи Наполеонівських воєн. Німці? Ні, російські гусари! Їхні спокійні усмішки разюче контрастують із плутаниною і страхом, що панують серед тих, хто відступають. Здається, що кавалерія належить до зовсім іншого корпусу, вона не має уявлення, що сталося і що зараз відбувається.

Коли Лобанов-Ростовський зі своєю маленькою колоною в сутінках під'їжджав до Сандомира, здавалося, що найгірше вже позаду. Стрілецька дивізія, що тільки-но прибула й відпочила, обкопувалася обабіч дороги. Виявивши, що міські вулиці занадто вузькі й на них тісниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив свої 20 одноколок на в’їзді в місто. Він помітив, що корова все ще перебуває з ними. Схоже, вона з честю витримала всі випробування. Небо було затягнуло хмарами.

У строкатому потоці військових частин він побачив знайомих. Той самий піхотний полк, з яким він зустрівся минулої ночі: солдати спали тоді просто неба на вулицях Опатова, — нерухоме спляче скопище голів, рук, ніг, тулубів біліло в місячному світлі. Ще вранці їх налічувалося чотири тисячі. Залишилися живими триста, і ще шестеро офіцерів. Полк майже знищений, але не переможений. Вони несуть прапори. І в їхніх лавах панує порядок.

До вечора почався дощ. І лишень тепер Лобанов-Ростовський згадав, що не їв увесь день. Голод притлумили тривога й неспокій. Близько одинадцятої з'явилися інші солдати роти, пошарпані, але вцілілі. А з ними, на щастя, — польова кухня. Тепер усіх погодують. Удалині вщухає гарматний гуркіт. Стає зовсім тихо. Те, що назвуть битвою при Опатово, завершилося.

Дощило. Настала північ.

Лобанов-Ростовський разом з іншими заліз під вози, щоб поспати. Спершу вдалося заснути, але потім струмені дощу просочилися і до них. Залишок ночі він зі своїми солдатами провів, сидячи біля дороги, мовчки, без сну, у якомусь тваринно-терплячому очікуванні, коли нарешті настане світанок.

---

17

---

Субота, 10 жовтня 1914 року[33] Ельфріда Кур слухає історії про війну за чашкою кави в Шнайдемюлі

Осінні барви. Жовтневе небо. Холодне повітря. Учитель приніс з собою на урок зведення з фронту і зачитує їх: два дні тому захоплено Антверпен, а тепер капітулював останній форт, отже, тривала облога знята і німецький наступ по всьому узбережжю, на Фландрію, може тривати. Останні слова повідомлення Ельфріда вже не розчула, їх заглушили радісні крики дітей.

Це стало ритуалом в її школі — захоплені вигуки, коли надходили повідомлення про перемоги Німеччини. Ельфріда вважала, що багато хто кричав від захоплення, сподіваючись отримати вихідний день на честь перемоги. Або сподіваючись, що директор школи, суворий, високий пан в пенсне, з сивою, гострою борідкою, буде такий захоплений їхнім юнацьким патріотизмом, що відпустить їх хоча б з останніх уроків. (Коли в школі було оголошено про початок війни, директор так розхвилювався, що заплакав, йому було важко говорити. Саме він заборонив вживати в школі іноземні слова. Порушники сплачували штраф в п'ять пфенігів. Потрібно говорити «Mutter», а не «Mama», «Auf Wiedersehen», а не «Adieu», «Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» і так далі.) Сама Ельфріда також закричала від радості, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподівалася вихідного, а просто від усієї душі: «Я думаю, що це так чудесно — кричати на честь інших там, де завжди слід дотримувати тиші». У класі в них висіла карта, і всі перемоги німецької армії ретельно відзначали маленькими чорно-біло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школі та в Німеччині в цілому агресивна. Модними були шовіністичні гасла, всі — від дітей до дорослих — налаштовані на перемогу.

Після школи дівчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфріди розлучені. Вона не спілкується зі своїм батьком, її мати працює, у неї — невелика музична школа в Берліні. Тому Ельфріда з братом живуть у бабусі в Шнайдемюлі.

Усі розмови, як і зазвичай, про війну. Хтось бачив на вокзалі ще один потяг з російськими військовополоненими. Раніше вони викликали інтерес «своїми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них ніхто й уваги не звертає. У міру того як німці продовжують наступати, газети наводять нові цифри захоплених у полон, — це нагадує біржовий курс війни, де сьогоднішня позначка — 27 тисяч полонених під Сувалками і 5800 — на захід від Івангорода. (Не кажучи вже про інші, більш практичні ознаки перемоги: газети писали того місяця, що було потрібно 1630 залізничних вагонів для транспортування полонених, захоплених після великої перемоги біля Танненберґа.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незаміжня вчителька середніх років, з твердими переконаннями, круглими щічками і ретельно звитими кучерями, знала відповідь: «Розстріляти їх усіх, та й по всьому». Інші вважали цю ідею жахливою[34].

Дорослі розповідають одне одному історії про війну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловіка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жіночій сукні на велосипеді. Діти згадують історію, що їм прислала їхня мама з Берліна.

Один німецький єфрейтор-резервіст, що був у мирний час професором романських мов у Геттінґені, супроводжував групу французьких військовополонених з Мобежа до Німеччини. Удалині гуркотіли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконанні обов'язків, помітив, що його підлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярів. Лейтенант поскакав у їхній бік, побоюючись, що почнеться бійка. Його втручання зупинило сперечальників. Тоді розлючений єфрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев'язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон'юнктива в ранній провансальській поезії.