Розділ «Частина третя»

— А Зінга? — спитав я.

— Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

— Звідки взялася ця собака? — спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

— Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! — гнівно крикнув вождь. — Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

— В джунглі! До мавп! — закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.

— А ти чого пішов до жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я пішов до них не добровільно. Вони захопили мене, перш ніж я встиг сховатися в джунглях, і відправили на великий човен до свого вождя.

— Чуєте? — обернувся Гахар до тубільців: — Андо не здався добровільно жовтим дияволам. Андо був разом з нами проти них. Андо наш!

— Наш! Наш! — пролунало багато голосів.

Мене спитали про Сміта й Стерна. Я сказав їм, що обидва в полоні у японців.

— А як же ти втік від жовтих дияволів? — спитав мене Гахар.

— Я не втік, Гахаре, — відповів я. — Вождь жовтих дияволів сам послав мене до вас. Він хоче, щоб ви здалися без бою.

Здатися без бою! Хе-хо! Цей жовтий тана — великий дурень, його стрільці ввійшли в селище, але сюди вони ніколи не дійдуть.

— Ніколи! — підтвердив я. — Жовті дияволи сильні, коли стріляють з великих човнів. Вони сильні й тоді, коли б'ються на відкритому місці, тому що мають багато стріл, які пускають блискавки. Але в джунглях вони безпорадні. Тут за кожним деревом на них чатує смерть. Жовтий тана знає це і хоче вас ошукати.

— Він нас не ошукає! — крикнув Боамбо. — Ми будемо битися до останнього, але не здамося жовтим дияволам. Анге бу!

Він витяг люльку з торбинки, що висіла на грудях, набив її жовтим листям і запалив, щоб заспокоїтись.

Дивлячись на тубільців, я подумав: «Ці люди люблять свободу і свою землю і не відступлять перед японськими гарматами та кулеметами. Цей маленький, але мужній народ не загине, навіть якщо буде переможений».