Розділ «Частина друга»

Поки я думав, що робити, буря несподівано схопила мене і закрутила. Я захитався і впав. Це мене врятувало — інакше вітер міг підхопити мене і вдарити об якесь дерево. Я лежав на землі й думав: «Пора, пора…»

Я поповз до Габона. Вогнище давно погасло, і жодна іскорка не освітлювала мені шлях. Я довго шукав жертвенний стовп, блукаючи у темряві і обмацуючи руками мокру землю. «Габоне! Габоне!» — гукнув я кілька разів, але ніхто не відповів. Габон не чув або не хотів озватися. Нарешті я знайшов стовп, намацав ноги Габона, вийняв ножа, що висів у мене на поясі, і розрізав у кількох місцях мотузки, якими був зв'язаний полонений. Він поворухнувся і впав на землю як неживий. Я струснув його за плечі і крикнув — Габоне! Друже! Тікай! Це я, Андо… Андо, пакегі гена… Тікай, Габоне! Тікай!

Він заворушився, глибоко зітхнув, ледь чутно промовив:

— Андо! О Андо! Друже!

— Тікай! — повторив я. — Тікай, поки не стихла буря!

— О Андо! — знову простогнав Габон. — Ходімо зі мною, Андо! Ходімо до нашого племені, Андо! Ходімо!..

Він поповз до берега, міцно тримаючи мене за руку і повторюючи:

— Ходімо зі мною, Андо! Ходімо!..

— Я прийду, пізніше прийду. А ти тікай, рятуйся!..

Ми потисли один одному руки, і Габон зник у темряві.

Дощ лив наче з відраді шумів, як водоспад, дерева навколо гуділи й стогнали… Я доповз до лісу, притулився до товстого дерева і чекав, доки вщухне буря.

Вона вщухла так само раптово, як і знялася — вітер розігнав хмари, небо проясніло, зорі заблищали яскраво й холодно. Місяць виринув з-за дерев і залив усе навколо м'яким срібним світлом. Тубільці повиходили з лісу і один за одним почали збиратися на галявині. Стовп, до якого був прив'язаний Габон, зловісно стирчав біля згаслого вогнища, але самого Габона не було. Вітер перекинув ідола, і він лежав ниць. Спочатку всі здивовано дивилися на голий стовп і перекинутого ідола, але швидко отямились і тривожно закричали:

— Полонений втік!

— Жертва зникла!

— Тана Боамбо! Іди подивися, що трапилося!

Тубільці з'юрмилися біля стовпа. Прийшов Арикі й Боамбо. Натовп затих. Усі чекали, що скажуть вождь і головний жрець. Я сховався за товстим деревом край лісу і спостерігав, що буде далі. Я чув кожне слово, бачив кожен рух людей, але мене ніхто не бачив. Капітан і плантатор теж вийшли з лісу і підійшли до натовпу. Побачивши, що трапилось, Сміт сказав капітанові:

— Це його робота!

— Мовчіть! — відповів капітан і суворо глянув на плантатора.

— Це він! — знову сказав Сміт. — Клянуся всіма святими, що тільки він здатний на такий злочин.

— Це не злочин, — заперечив капітан. — Це гуманний вчинок, від якого я в захваті.