Розділ «Частина перша»

Обстановка в яхті остаточно доконала тубільців. Ніколи в житті їм і на думку не спадало, що ліжка можуть бути на пружинах, з пухнастими ковдрами і сітками від комарів; що є оббиті шкірою дивани й стільці, до того м'які — сядеш і потопаєш у них; що бувають на світі столи з білими скатертинами, фарфорові «онами», хрустальні келихи, срібні ложки, виделки й ножі, що є килими, речі туалету та багато інших див. Арикі оглядався на всі боки, мов у нестямі. А коли випадково углядів себе у великому дзеркалі, він злякано відсахнувся й заховався за спину вождя, наче віч-на-віч зіткнувся з найзапеклішим своїм ворогом. У молоді роки він, можливо, не раз задивлявся на своє відображення в калюжах, але відтоді минуло чимало десятиліть, і старість непомітно наклала на нього своє тавро: тепер обличчя жерця було схоже на кору сухого дерева. А що робив Боамбо? Побачивши себе в дзеркалі, він випнув груди й здивовано посміхнувся, наче хотів сказати: «Гляньте, я ще не старий, шкіра на моєму обличчі не схожа на печене таро, а у м'язах он скільки сили!»

Сміт, який раніше уникав швидких рухів, тепер крутився, мов дзига: накривав стіл, запрошував гостей і при цьому без упину кивав головою, мов кінь, якого кусали оводи.

— Будь ласка, ваше преосвященство… Зробіть милість, ваша високість…

— Тримає себе, мов лорд у Букінгемському палаці,[18] — в'їдливо зауважив капітан.

Консерви не сподобалися вождеві. Сміта це кинуло в розпач. Адже він не міг зараз запропонувати йому нічого іншого! Я підказав бідоласі, що «його високості» дуже сподобався шоколад, і плантатор миттю приніс і поставив перед вождем цілу коробку.

Арикі виявився не з вередливих. Він не розбираючи ковтав усе, що йому потрапляло під руку: телятину, курятину, рибу, ікру, спробував навіть гризти шоколад, але що ти вдієш одним-єдиним зубом: довелося виплюнути в жменю й викинути під стіл. Він пив коньяк і вино, завжди вихиляючи свою чарку до дна. При цьому кумедно піднімав посудину й виливав собі прямо в рот, не торкаючись губ. Після кожної чарки знову брався до їжі. А коли плантатор налив йому шампанського, він пригорнув капітана, і обидва почали співати пісні, звичайно, кожен своєї: Стерн англійської, а Арикі зангської. Тепер всю свою увагу плантатор зосередив на Боамбо. Він пильно стежив, щоб чарка його не була порожньою, але вождь ще вчора спробував силу алкоголю і був обережним.

Надвечір ми зійшли на берег. Хтось довідався, що Арикі з вождем перебувають на великому човні, і тепер усі жителі селища прийшли до малої затоки. Кожен прагнув якомога швидше почути, що є в цьому дивному човні, але Боамбо відмовчувався, а Арикі не тільки говорити, а й стояти на ногах не міг. Схопивши жерця п під руки, капітан з плантатором потягли його до селища, оточені юрбою тубільців.

Долю Сміта було остаточно вирішено: Арикі і тана Боамбо дозволили йому жити в моїй хатині. Про Стерна, звичайно, ніхто й не згадував. Капітан мав такі самі права, як і я. Невирішеним лишалося тільки питання, що робити з майном плантатора.

Чого тільки не було на яхті плантатора! Десять гвинтівок і три мисливські рушниці, ящики патронів, консерви, мішки борошна та рису, цілі скрині макаронів і цукру, ящики іспанських і французьких вин, коньяків, рому, вермуту та інших напоїв, про які я ніколи й не чув; два великі гардероби верхнього одягу та білизни, ковдри, простирала, меблі, велика бібліотека, столові та чайні сервізи, теслярський та ковальський інструмент: молотки, долота, свердла, стамески, терпуги, пилки великі й малі та багато іншого… Капітан запропонував роздати більшу частину інструменту, а для себе залишити меблі, кухонний та столовий посуд, ковдри, простирала, одяг і, звичайно, зброю. Але Сміт не збирався ні з ким ділити своє майно і заявив, що тільки він має право розпоряджатися ним.

— Все моє, сер! — кілька разів повторив плантатор.

— Наше, сер! — поправив його капітан.

— Нічого подібного, Стерн! — схопився Сміт і втупився в капітана побляклими очима. — Моїм було, моїм і залишиться. А що дати племені — це вас не обходить. Ну, й вам перепаде дещо, аякже…

— Ні, сер! — скипів капітан і стукнув кулаком по столу. — Ми не жебраки. Ми всі рівні і все поділимо по-братньому.

Сміт витер спітнілу шию.

— Як це «рівні», Стерн? Не забувайте, що я хазяїн, а ви служите в мене…

— Служили колись! — перебив його капітан. — А тепер ми рівні. Зараз ви такий мій хазяїн, як і я ваш. Зрозуміло?

Мені набридло слухати їхні суперечки.

— Марно сперечаєтесь, — сказав я. — Все, що знаходиться на яхті, не належить ні містерові Сміту, ні будь-кому з нас. Все належить племені.

— Мені зараз не до жартів, сер! — І Сміт зміряв мене ворожим поглядом з ніг до голови.

— Я й не збираюся жартувати, сер. Приватна власність на острові не поширена. У кожного з тубільців є спис, лук, стріли, дві чи три рогожі, стільки ж онамів і глечиків. А все інше: земля, ліси, дичина в лісах, риба в океані — все належить громаді.