Розділ «Частина перша»

Праворуч від мене йшов ренгаті, а ліворуч дріботів старий тауті. На березі ми сіли в один з човнів і попливли на той бік, де в густій зелені розкинулось селище. Інші тубільці теж посідали в човни, поспішаючи за нами, а дітлахи з вереском і сміхом кинулися в воду, наздоганяючи дорослих плавом. Глибока вола їх не лякала. Вони виросли на березі океану і були вже неабиякими плавцями.

Ренгаті повів нас до своєї господи, його молода дружина, вбрана по-святковому в намисто з черепашок та собачих зубів, у великих сергах і діадемі з якогось білого й чорного насіння, піднесла нам люльки й кисети з сухим листям. Перш ніж нагодувати гостя, його слід пригостити люлькою.

Зібралися всі старійшини селища. Я витяг з кишені портсигар і Смітову запальничку. Тубільці не зводили з мене очей, чекаючи, що ж робитиме біла людина. Вони вже не раз чули про те, що я вмію добувати вогонь без дерева, можу підпалити воду, але бачити цього їм ще не доводилось, і тепер усі, затамувавши подих, стежили за кожним моїм рухом. Коли я клацнув запальничкою і випустив з рота дим, усі ахнули. Тоді я подав цигарки тауті, але вождь одсунувся й не взяв. Відмовився й ренгаті. Тільки Амбо простяг руку за цигаркою і припалив її прямо від запальнички. Цей сміливий вчинок хлопця викликав у присутніх захоплення. Вони скрутили собі по товстій цигарці з власного тютюну і припалили від вогнища, що горіло посеред хатини.

Кожен старійшина був у новому поясі. Дружина ренгаті наділа нову саронгу, майстерно сплетену з різноколірної пряжі і оздоблену блискучими черепашками, її рябенький фартух з червоних та чорних торочок ді» ставав майже до колін. Такий «одяг» в умовах тропічної спеки дуже зручний. А моя спортивна сорочка, геть мокра від поту, прилипла до спини і неприємно лоскотала.

Господиня внесла глечик малоу. Терпке солодкувате вино здалося мені смачнішим за всі напої, які будь-коли доводилося пити.

Ренгаті заговорив про людей селища Каліо. Живеться їм непогано. Дерева гнуться від плодів, на городах доволі бататів, ямсу і таро, у Великій воді багато риби — чого тільки твоїй душі заманеться!

— Дао щедрий, — прошамкав і собі старий тауті, — а Арикі сім раз мудріший за нас.

— Чому саме сім? — спитав я.

— Хіба ти не знаєш? — здивувався жрець. — Арикі ж підперізується сімома поясами мудрості.

Перелічивши присутніх, я сказав:

— Нас тут якраз десять душ. У всіх разом десять поясів, значить, ми мудріші за Арикі.

Тауті знову щось шамкнув, але не промовив ні слова. Тоді Амбо почав розповідати, які «дива» може зробити «біла людина з місяця». Він згадав і про «вогонь без дерева», і про «воду, яка горить у моїх руках», і про «стрілу, що випускає грім». Розповів їм, як одного разу я вбив великого птаха, хоч той летів так високо, що ледь мерехтів у небі. Амбо навмисне перебільшував усе, щоб, як він сказав потім, ошелешити слухачів і довести їм, що я «в семи місцях по сім разів» мудріший за Арикі. Потім для більшої переконливості він витяг з кисета дзеркальце, яке завжди носив при собі, і показав старому тауті. Побачивши себе в дзеркалі, сільський жрець відсахнувся.

— Це мені пакегі дав, — гордо пояснив Амбо і, повернувшись до мене, почав просити, щоб я вистрілив з рушниці, нехай, мовляв, люди Каліо переконаються, що пакегі справді вміє «робити грім».

Усі посхоплювалися з місць і в один голос закричали:

— Не треба! Не треба! Це страшно! Ми помремо!

Я ледве заспокоїв їх, давши слово «не робити грому». Потім попросив, щоб мене відвели до хворих.

Ми вийшли на сільський майданчик. Посідавши в холодку під деревами, тубільці й досі чекали на мене.

Я теж сів під дур'яном, гілля якого пообвисало під вагою величезних плодів, завбільшки з добрий кавун, розстебнув сумку, розстелив на землі чисту білу хустку і розклав на ній свої баночки та скляночки з ліками.

Більшість моїх пацієнтів були хворі на шкірні хвороби. Можливо, жаркий клімат, вологе лісове повітря та солона морська вода були винні в тому, що незначна подряпинка довго не заживала. Найнебезпечнішою хворобою у них був вовчий лишай. Хоч він зустрічався рідко, але завдавав хворим нелюдських страждань, наганяючи на здорових людей забобонний страх, і вони обходили нещасних десятою дорогою. Тому хворі на вовчий лишай перев'язували свої рани зеленим листям. Досить часто серед тубільців можна було зустріти людей з хворими повіками, але найбільш поширеним виявився псоріаз, при якому шкіра хворого вкривається сухою білою лускою. На псоріаз хворіла навіть більшість дітей, але він не викликав болю, і тубільці не звертали на нього уваги.

Дехто хворів на грип. Інколи він набирав розмаху епідемії. У нас грип не вважається страшною хворобою, а тут він часто призводив до смерті, особливо старих людей.