Розділ «Частина перша»

— А ти його не слухай!

Я розповів юнакові про нахваляння жерця. Підступність старого шахрая страшенно обурила Амбо. Очі його спалахнули гнівом. Боамбо, хоч і з болем у серці, все ж погоджувався з головним жерцем, але син його повставав проти злочинів шахрая з притаманним молодості бурхливим протестом і нестриманістю. Це надавало мені сили. Я бачив, що він не боїться Арикі і готовий підтримати мене. А його підтримка була дуже цінною, бо всі люди племені поважали молодого мисливця. Вони вважали, що Амбо — їхній майбутній вождь.

Я погодився відвідати Каліо, якщо й він піде зі мною.

— Піду! — не вагаючись промовив хлопець.

— Гаразд, — сказав я. — А тепер ходімо до твого набу.

Тану Боамбо ми застали в хатині. Коли я повідомив його про наше рішення, він нічого не відповів, тільки мовчки глянув на мене, наче хотів сказати: «Навіщо ти тривожиш мене? Я й так стомився від твоїх вигадок».

Він і справді мав вигляд людини, яка прагне лише одного: щоб їй дали спокій.

— Ну, так що ж? — запитав я. — Амбо теж збирається йти зі мною. Завтра вирушаємо.

– Ідіть, — погодився Боамбо. — Вранці я пошлю когось до Каліо — треба попередити людей.

Наступного ранку Амбо чекав мене біля човнів у малій затоці. Він убрався, мов на весілля. У волоссі юнака стриміли два бамбукові гребінці і кілька різноколірних папужиних пір'їн, у вухах погойдувались великі круглі серги, а на грудях яскріли три разки намиста: один з собачих зубів, другий з барвистих черепашок і третій — той самий, що я подарував. З-під браслетів виглядали яскраво-червоyі квіточки хібіскусу і маленькі гілочки райдужного колеусу. Підперезався Амбо новим поясом, сплетеним з червоної та чорної пряжі, обличчя пофарбував червоною фарбою, а на щоках і на лобі провів білі лінії. Новий спис вабив око складною мережкою. В такому вбранні, із списом у руках молодий воїн мав дуже показний вигляд. Щаслива посмішка, веселі іскорки в очах і кожний рух пружного тіла свідчили про радісне збудження.

Амбо був красивий і стрункий. На гладенькій шоколадній шкірі не було жодного шраму, жодного прищика. Гармонійно розвинене тіло випромінювало силу й молодість. Чорні іспанські очі, густі брови, що зрослися на переніссі, рівний римський ніс, високе чоло і навіть хвилястий і чорний, як смола, чуб чимось нагадували іспанських тореадорів.

Я теж убрався в новий одяг, куплений ще в Александрії: в короткі штани, картату сорочку, спортивні черевики і корковий шолом, до якого приколов червону напужину пір'їну. Патронташ Сміта надавав і мені імпозантного вигляду. Крім лікарської сумки, за плечем у мене висіла двостволка.

Стежка весь час кружляла понад берегом. Ліворуч шаленів океан, хвилі з ревом і плескотом розбивались об скелястий берег; праворуч здіймали в небо розложисте гілля велетні джунглів. В кінці великої затоки стежка круто повернула в ліс і повела вгору. Океан лишився позаду. Поступово стихав шум прибою. Нас оточила півтемрява тропічного лісу. Високо над головами гілля спліталось у густе шатро, крізь яке не проникало сонячне проміння.

Тут гірські стежки рідко в'ються у всі боки, як у нас, а підіймаються прямо вгору. Тому йти було дуже важко. Там, де земля була м'якша, люди замість східців повбивали в землю паколи, а на кам'янистих місцях з дерев звисали густо понав'язувані стебла ліан. Тримаючись за них, ми повільно, мов альпіністи, просувалися вгору. Там і сям поперек стежки лежали повалені бурями величезні дерева. Їх трухлява деревина обросла паразитами. Серед них можна було помітити чудові орхідеї з цвітом у вигляді келишка і барвисті бромелії, які відразливо смерділи. Траплялись і обпалені блискавкою дерева, теж густо порослі паразитами.

Амбо, як сарна, швидко збирався крутою стежкою, і мені доводилося напружувати останні сили, щоб не відстати від нього. Я страшенно стомився, але старанно приховував це, щоб син вождя не помітив, чого варта мені ця подорож, бо тубільці не поважають слабосилих.

Нарешті ми дісталися вершини й зупинилися мов укопані, вражені дивною картиною, що відкривалася перед нами. Прямо внизу, під горою, розкинулась квітуча долина, перетнута вздовж повноводою річкою. Біля самого гирла, потопаючи в густій зелені кокосових пальм, крислатих хлібних, динних та тикових дерев, виглядали гостроверхі хатини Каліо. По той бік долини підіймалось друге пасмо гір, значно вище за ту, на якій ми стояли. Гори були вкриті багатоповерховим тропічним лісом. Велетенські дерева сягали сімдесяти метрів у висоту. Біля підніжжя росли різні дикі пальми, фікуси, мімози, дур'ян, мангустани, деревоподібні папоротники з довгим нарізаним листям, а вище починалася зона вічнозелених дубів, лаврових дерев, каштанів і кленів. Вершини гір були вкриті колючим чагарником рододендрону і травами.

Внизу біля річки виднілися справжні бамбукові гаї, непрохідні хащі очерету, а незорані луки поросли високою цупкою травою аланг-аланг.

Відпочивши після важкої дороги, ми пішли далі. Тепер стежка збігала поміж дерев стрімко вниз, рівна, як і по той бік схилу. Але сходити з гори було набагато легше, ніж підійматися, і ми незабаром опинилися біля Каліо.

Все селище — від найстарішого дідуся до немовляти на материній спині — висипало нам назустріч. З гурту вийшло двоє чоловіків і привіталися з нами, потискуючи лівою рукою наші праві виїде ліктя і дружньо поплескуючи нас вільною рукою по плечах. Один з них — високий, стрункий, з добре розвиненим мускулястим тілом, підперезаний широким поясом, оздобленим різнобарвними черепашками, був ренгаті, вождь селища, а другий, старик, із зморшкуватим обличчям, підперезаний трьома вузькими поясами, був тауті — жрець селища. Ми з ними вже зустрічалися в Арикі, але я їх не впізнав.

Оточені збудженою юрбою, ми рушили до селища. Тубільці товпились і хвилювались, але ввічливо давали нам дорогу. Ті, кого витиснули далеко від нас, тяглися навшпиньки, а діти галасливою зграйкою бігли за дорослими. Але побачивши, що за батьками не проштовхнешся, вони швидко, наче мавпочки, здирались на дерева і, роззявивши від подиву роти, розглядали білу людину, що якимось чином прилетіла сюди з самого місяця.