Розділ «Частина перша»

Там уже палахкотіло вогнище. Навколо нього стрибали тубільці в своєму дикому танці. Все повторилося знову. Підійшов вождь з дівчиною, поклав руку на плече капітана, двоє інших прив'язали до ніг бідолахи каменюку й понесли до берега. В останню мить капітан вигукнув:

— Ножик у вас в кишені! Не забувайте, про що я вас просив!

Я поліз у кишеню: так, ножик Стерна справді був там! Певно, капітан підсунув мені його вночі, а я й не почув. Коли старика кидали з кручі, він ще раз махнув рукою і зник…

«Прощай, капітане! — подумав я. — Якщо поталанить врятуватися, обов'язково виконаю твою просьбу. Клянусь».

А мене повели назад. Я впав горілиць на нари й пролежав так увесь день. Туга й розпач душили мене. За сім днів настане й моя черга… Сім днів…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Думки перед смертю. І мене кидають в океан. У темній печері. Втеча в гори. Нова зустріч з дикунами. Голод і страх. Як мавпа врятувала мене від голоду. Роздуми в джунглях.

Надвечір двері розчинились, і на порозі виросла постать тієї самої смуглянки. Вона прийшла разом з якимось хлопцем. Юнак був дуже схожий на неї, тільки шкіра його здавалася трохи темнішою та волосся було довше, ніж у дівчини. Хлопець теж був стрункий, але вищий за дівчину; і очі такі ж великі й чорні, і брови зрослися на переніссі. І хоч юнакові, здавалося, було щонайбільше вісімнадцять років., але м'язи рук і грудей були розвинені, як у дорослого. Намисто, серги та браслети хлопця нічим не відрізнялись від прикрас дівчини. Я подав їм знак рукою, щоб увійшли, але вони не наважились переступити через високий поріг. Певно, боялись мене. Юнак посміхнувся, блиснувши двома рядами білих, зубів, потім зачинив двері, і я знову лишився сам.

З того часу я все частіше думав, що ці тубільці вперше в житті бачать білу людину. Інакше не можна було пояснити незвичайну цікавість, з якою вони завжди розглядали мене. Коли б на острові були білі, вони б ні в якому разі не допустили, щоб нас перетопили в океані. Але ж у тропіках немає жодного острова, який би не належав тій чи іншій державі. Розподіл колоній. уже давно закінчився, наставала ера їх звільнення. Я не припускав і думки, що ненажерливі колонізатори могли не помітити такого квітучого острова, тоді як десятки їхніх кораблів щодня вздовж і впоперек міряють води Індійського океану. Щоправда, й досі на географічних картах є білі плями. Північний полюс поглинув чимало жертв, перш ніж його підкорили відважні папанінці. Навіть такий великий острів, як Нова Гвінея, відкритий понад чотириста років тому, ще не досліджений повністю. Зовсім недавно, в 1935 році, в горах Нової Гвінеї було виявлено десятки тисяч людей племені тарифурора, які до того не бачили білих людей. Так, на земній кулі ще немало недосліджених областей, несходжених пустель, а в океанах чимало таких місць, де не проходив пароплав.

Індійський океан — це велетенська водна пустеля, яку пароплави борознять в усіх напрямках, але завжди одними й тими ж трасами, де глибина вже давно виміряна і немає небезпеки розбитися об підводні скелі. А Тамбукту розташований далеко від цих трас, і нічого дивного немає в тому, що про нього й досі ніхто не знає. От і виходить, що ми перші білі люди, які потрапили на острів. Та ще, можливо, матроси Магеллана…

Такі думки роїлися в моїй голові, коли я чекав своєї смерті. Щовечора я вирізав ножиком на балці глибоку риску й думав: «Залишається ще шість днів… Ще п'ять… Ще три…» Кожна нова риска була кроком до смерті.

Сьомого дня до мене знову долинули знайомі верескливі звуки й глухі удари в дерев'яний бубон. Той самий велетень, якого тубільці звали «гана Боамбо», відчинив двері, подав знак, і вартові повели мене до берега.

Повторилося те саме, що з Греєм і Стерном. Мене поставили біля самого вогнища, навколо якого вже танцювали тубільці, барабанщик ще дужче почав гатити в дерев'яні ночви, оглушливо завищали свистки та бамбукові сопілки, а танцюристи з намазаними сажею обличчями понеслися круг мене в шаленому темпі. Я стояв і міцно стискав у кулаці капітанів ножик. Це була моя остання надія…

Двоє дикунів прив'язали мені до ніг каменюку й понесли до кручі. Я й незчувся, коли полетів униз. Востаннє блиснуло в моїх очах сонце й потонуло разом зі мною в океані. Але ножика я не випускав з рук. Хотів, було, відкрити його, та марно. Не так легко все це робиться під водою. Я заходився дриґати ногами. На превеликий подив, мотузка розв'язалась, каменюка пішла на дно, а я кількома поштовхами рук і ніг вибрався на поверхню. На кручі вже не було нікого. Тубільці порозходились.

Неподалік від мене зяяла глибока печера, вимита хвилями в кам'яній кручі. Вона була темна й страшна. Навряд чи наважився б я в інший час наблизитись до неї, але зараз тільки во» а й могла мене врятувати, якщо тубільцям заманеться поцікавитись моєю долею. І я мерщій поплив до печери.

Діставши ногами дно, я зупинився. Раптом до мене долинули якісь таємничі звуки, що линули, здавалося, з-під землі. Хоч вода була тепла, я весь дрижав. Що це за звуки і звідки вони? Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що то був голос лісу, вітру, голос життя, що вирувало на острові.

Зайшло сонце. В печеру заповзла тягуча темрява. Я вибрався з печери й поплив попід кручею. Незабаром дістався гирла невеличкої річки і вийшов на берег. На небі блимало безліч яскравих зірок. Мені здавалося, що вони більші і яскравіші, ніж у наших краях. Трохи згодом зійшов місяць і стало досить видно.

Роззувшись і постягавши з ніг мокрі шкарпетки, я почвалав по піску понад берегом. Хотілось якнайшвидше відійти від небезпечного дикунського селища. Але чим далі залишався океан, тим вужчим ставало річище, тим швидше текла вода. Піщана смуга скоро кінчилась, починався крутий берег, порослий густим лісом. Довелося брести річкою. Вода ледве сягала до колін, але швидка течія несла вниз багато каміння, яке до крові пооббивало мені ноги. Іти берегом теж не можна було, бо дерева схилялися до самої води, утворюючи непрохідні зарості. А річка дедалі ставала бурхливішою, каміння ще дужче било по ногах. Від болю я ледве йшов. Інколи переді мною в темряві з'являлися пороги й водоспади. Не маючи змоги обійти їх, я перелазив через слизькі, вкриті мохом кам'яні вали. Раз у раз падаючи й зводячись, я дуже повільно просувався вперед, у гори.

Так минула ніч. Світанок застав мене високо в горах. Мучили страшенна втома й голод, позбивані ноги пекли вогнем. Та й вода тут була як лід, і я весь тремтів од холоду. Доплентавшись до великого водоспаду, я зупинився. Вода падала з високої крутої скелі і міріадами краплин розбивалась у глибокому виру. Поруч з водоспадом зеленіла невеличка галявинка, вкрита високою й густою травою. Я виліз на берег. Трава, що сягала мені вище голови, була цупка, мов очерет, і я ледве продирався крізь неї. Добравшись до лісу, я поліз рачки поміж деревами й колючим чагарником. Коли водоспад лишився позаду, я знову ввійшов у річку і побрів проти течії далі. Невдовзі переді мною виросла нова круча; тут било джерело, з якого брала свій початок річка. Довкола стіною стояли непрохідні джунглі. Куди податися?

Зібравшись з останніми силами, я заліз на кручу й сів перепочити. Дошкуляв голод, але навколо не було жодного плодового дерева. Що тепер я робитиму серед цих джунглів голими руками? Що їстиму? Насамперед треба відпочити, а там видно буде. Відшукавши затишний куточок, я ліг під кущем і одразу заснув…