Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Ну, про відмову. Про те, що Москва… Що ти про це думаєш?

— Думаю, що це фальшивка. Так і їм сказати?

— Ти мені дурня не строй. Я таких бачив, — комендант різко змінив топ. — Довгим язиком легко вдавитись. Не забувай. Корчиш із себе патріота. Ти думаєш, я не знаю, чим ти в Дахау займався?

— Чим? — наїжився Андрій.

— Ти там був Соколовим, а тут Гаркушею став.

— Ну й що з того?

— Знаєш, хлопче, мені набридло з тобою патякати. — Пермяков відкрив сейф і витяг звідти тоненьку теку з англійським написом на обкладинці. — Ось тут усе про тебе. Хочеш, зачитаю?

— Читайте, цікаво послухати.

— «Комендантові трудового пересильного табору на Берг-ам-Ляймі, — читав Пермяков. — Військова поліція повідомляє вас, що в архівах відділу гестапо по Дахау знайдено відомості про Соколова, який перебуває у вашому таборі. Соколов, він же Гаркуша Андрій Романович, значиться як агент гестапо». Цього тобі досить?

— Брехня, — процідив крізь зуби Андрій.

— Дивись сам. Тут і фотокартка, і відтиски пальців. Усе є, — Пермяков показав Андрієві папірця. — Сподіваюсь, тепер ти не вдаватимеш невинного?

— А у вас нема документів, які підтвердили б, що я зашлюбний нащадок туніського бея, приміром?

— Якщо в цьому виникне потреба — будуть.

— Я бачу, ви майстер на фальшивки. Не тратьте, куме, сили, все одно на цей гачок мене не піймаєте. Не вийде! Не буду! І не сподівайтесь.

— Я тебе згною в карцері! Гадюченя.

— Гітлер уже пробував. Усіх не посадиш у карцер. Кажеш, Дахау? А що ти знаєш про нього? Може, знаєш, як умирали чесні і чисті душею люди? Як ділились останньою пайкою, щоб підтримати хворого товариша? Може, бачив, як люто карали зрадників? Нічого ти не знаєш, Пермяков, а жаль. Коли б ти знав, то давно повісився б від страху, бо такі, як ти, неодмінно кінчали своє падлюче життя на дроті. І не лякай мене карцером, не лякай! — Андрій повернувся і пішов до дверей.

— Май на увазі, десь ляпнеш про нашу розмову — пожалкуєш!

Андрій не відповів, тільки дверима грюкнув.

У кімнаті хлопців не було, на подвір'ї і в парку — теж. «Мабуть, пішли обідати», — подумав Андрій, прямуючи до брами. Вирішив пройтись, на самоті розібратися з усім тим. Може, з'явиться яка рятівна думка. Вулиця тяглась через пустирі, на яких серед дерев маячили курені. І вдень і вночі жителі робітничої околиці берегли врожаї на своїх городах.

Розенгеймштрасе починалася одразу ж за пустирями. Будинки відгородились од них валом осінніх садів. Обважнілі плодами яблуні. нахиляли над парканами розлогі віти. Раніше Андрій любив осінь, радів її приходу. Там, на батьківщині, осінь пахла сіножатями, сушеним липовим цвітом, квашеними яблуками, достиглими хлібами. Тут, у передмісті Мюнхена, осінь теж мала свої пахощі, але вони були зовсім інші — чужі.