Розділ без назви (2)

— І це ви кажете?.. Ви збираєтесь тікати?

— Ні… Але ви збирались.

— Ах, ось що! Ви даєте нам добру пораду? Спасибі, мічмане. Тільки порада ця запізніла. Ніхто з наших уже не думає про втечу.

Мічман допитливо дивився на Хлєбникова. На ніжному, пещеному обличчі його проступали багрові плями.

— Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я не поділяю загальної долі. Але сам я надломлений, розумієте? Я не хочу бути тягарем у дорозі. Я залишуся і зроблю все, щоб збити японців з вашого шляху. Це — жертва. Я готовий пожертвувати собою.

Хлєбников тихо засміявся.

— Не треба, мічмане. Я, наприклад, вашої жертви не приймаю.

Він глузливо подивився Мурові просто в очі:

— І сам я не маю бажання стати жертвою ради ваших замірів, мічмане.

Мур здригнувся.

— Що ви хочете сказати?

— Я вже сказав: про втечу ніхто з наших більш не думає. Ви подали, мічмане, гідний приклад розсудливості: ми чекатимемо вирішення нашої долі.

Їхню розмову перебив Теске. Він був десь недалеко, мабуть за виступом коридора, і, можливо, чув і те, що запропонував Мур, і те, що відповів Хлєбников. Тепер, він зупинився перед ними, широко розставивши ноги, хитро посміхаючись.

— Я. знову був у замку, панове. Останнім часом я буваю в замку майже щодня. Цікава новина! Але тільки під абсолютним секретом…

«До чого він гне? — подумав Хлєбников. — Напевно, якась пастка…»

Теске, здавалось, був вражений:

— Однак я бачу, вас це не дуже цікавить. Що ж, я можу промовчати. Для мене навіть краще, коли я промовчу.

Мур схопився з східця і припав на коліно, низько схиливши голову.

— Я прошу вас… Ми дуже просимо, наш добрий друже… Ви ж знаєте, що ми вміємо зберігати секрети!

Теске, все так само таємниче усміхаючись, сів на східець. Мур лишився там, де стояв, з низько похиленою головою..