Розділ без назви (2)

Він кивнув перекладачеві і заговорив захоплено, нишком поглядаючи то на полонених, то на гостей.

Обличчя Олексієве проясніло, він слухав усміхаючись. Коли він почав перекладати, і гості, і губернатор напружено вдивлялися в обличчя моряків.

— Сьогодні ви прощаєтесь з тюрмою, — сказав буніос. — З усіх прощань це, мабуть, найкраще… Віднині ви житимете в прекрасному будинку, оточеному зеленим садом, де є й алеї для прогулянок, і мальовниче озеро, і на тому озері мальовничий острів… З цього будинку відкривається чудовий вид на Сангарську протоку, і вам, морякам, буде цікаво спостерігати рух кораблів у протоці… Я обіцяв вам цю милость уже давно, — як бачите, слово моє святе… Тепер ви житимете вже не як арештанти, — як гості…

З усмішок, з вигуків гостей Головнін зрозумів: вони схвалювали рішення губернатора. Почекавши, доки ущухне гомін, Головнін спитав:

— Чим пояснити цю зміну? Очевидно, ви зрозуміли, що повелись безчесно? Замість виявити гостинність і подати допомогу морякам великої сусідньої країни, ви їх полонили і завдали їм мук… Ми маємо право спитати вас: коли ви відпустите нас на батьківщину і чи будуть покарані винуватці наших нещасть?

Губернатор вислухав капітана, як завжди, з ласкавою усмішкою. Але ось заговорив перекладач. Обличчя буніоса нахмурилось і застигло, дуже схоже на жовту пергаментну маску. Він різко кивнув караульним:

— Виведіть…

Головнін зрозумів: своїм запитанням він зірвав весь спектакль, у якому буніосу так хотілось вразити всіх своїм благородством і людяністю. Вже на порозі Олексій розчув одну фразу, роздратовано сказану губернатором:

— Здається, я був надто добрий; вони заслуговують тільки на довічну тюрму або кладовище…

Новий будинок був знову-таки тюрмою; міцні грати відокремлювали полонених від караулу. Офіцер безперервно вартував біля грат, прислухаючись до розмов, наглядаючи за кожним рухом моряків. Неподалік від караульні, в сторожці, теж відокремленій гратами, сиділо двоє солдатів, озброєних, крім шабель та кинджалів, рушницями й луками з набором стріл.

Дворище було обведене стіною, і штук десять рогаток оберігали підступи до неї. Губернатор називав цю в’язницю прекрасним будинком, калюжу в дворі — озером, купу грязюки в калюжі — мальовничим островом, кілька миршавих стеблин очерету — розкішним садом. Єдине, що відповідало його словам, — звідси справді видно було Сангарську протоку, але видно тільки крізь вузькі щілини галереї.

Варта в «новому будинку» була значно суворіша, ніж раніш у тюрмі: щопівгодини солдати заходили до полонених та й уночі навідували їх по кілька разів.

Хлєбников уважно оглянув нове приміщення, обійшов дворик, подивився на фортецю, що височіла прямо проти воріт, і мовив сумно:

— Тюрму цю споруджено не на місяць і не на два. Все передбачено, щоб звідси не втекли.

Мур обернувся до нього, хотів щось сказати, але, зустрівши пильний погляд Шкаєва, похилив голову і відійшов убік.

Згодом він вибрав хвилину, коли Хлєбников сидів на ганочку сам, торкнув його за плече, показав очима на водостічну канаву.

— Що вам треба? — стиха запитав штурман.

Мур оглянувся на всі боки, нахилився, зашепотів квапливо:

— Канава проходить попід огорожею… Трохи поглибити її, і можна тікати…

Здивований, Хлєбников підвівся з ганочка: