Розділ без назви (2)

— Тепер ми бачимо, — сказав Мур, — що наші побоювання були даремні. Ви — благородні, чесні люди, нездатні на віроломство…

Притримуючи шаблі й не випускаючи з рук свого залізного жезла, старший начальник устав з стільця і, кивнувши Олексієві, сказав, шо відчуває потребу глянути на гавань.

— Я теж відчуваю таку потребу, — вигукнув Головнін. — Там, у гавані, мій корабель…

Маслянисте обличчя японця нахмурилось. Зброєносці перезирнулись. Помічник уважно розглядав колодочку подарованого ножа. Мовчання тривало довгу хвилину.

— Перекажи капітанові, — мовив начальник, звертаючись до Олексія, — що я нічим не зможу забезпечити його корабель. Я чекаю відповіді на моє донесення губернаторові острова Мацмай. Поки відповідь не надійде, один з російських офіцерів мусить лишатися у фортеці заложником…

Головнін насмішкувато глянув на Мура:

— Ось благородні люди, нездатні на віроломство… Але скільки ж днів доведеться чекати відповіді губернатора?

— П’ятнадцять, — сказав японець, навіщось підіймаючи свій жезл. — Проте можливо, що губернатор запитає уряд.

Головнін мовби не здивувався. Обидва начальники і всі їхні зброєносці тепер уважно вдивлялися в його обличчя. Напруживши всю волю, щоб не виявити хвилювання, він відповів тоном спокійним і рівним, наче вів далі попередню приємну розмову:

— На таке довге чекання без ради з офіцерами, що лишились на кораблі, я, звичайно, не погоджуюсь. Залишити у вас офіцера я просто не хочу. Чи начальник не забуває, що перед ним сини могутньої Росії? Чи він не забуває, що в Росії знайдуться сили, які оступляться за нас? Чи начальник не бере на себе занадто велику відповідальність, коли пробує посварити дві держави? Нарешті, чи він знає таке слово: зрада? Заманити беззбройних людей у фортецю і диктувати їм свої умови та погрожувати — це ж зрада.

Моряки «Дианы» всі разом устали. Японець пронизливо скрикнув і вхопився за шаблю. Але в очах у. нього був переляк. Ось чому він двічі пробував вийти з намету. Він боявся, що в ці вирішальні, заздалегідь розраховані хвилини може опинитися в небезпеці його рицарське життя! Оглянувшись на озброєну охорону, він посмілішав і став говорити довго, крикливо, запальчасто, раз у раз згадуючи ім’я посла Рєзанова і знов хапаючись за шаблю…

— Чого він шаліє? — нетерпляче спитав в Олексія Головнін. — Що він доводить?

Олексієве обличчя побіліло, губи й повіки тремтіли:

— Яке нещастя, капітане!.. Ми не підемо звідсіль… Вони нас уб’ють…

— Та говори ж спокійніше…

З усієї довгої начальникової промови Олексій сяк-так переклав лише дві фрази: якщо начальник випустить бодай одного росіянина з фортеці, йому самому розпорють черево. А в усьому винні якісь Хвостов і Давидов…

— Ясно, — сказав Головнін. — Тікаймо!..

Відкинувши присадкуватого списоборця, він вибіг з намету. У фортеці завили й заверещали. Могутнім ударом Хлєбников повалив двох японців. Близько гримнув постріл. На Хлєбникова відразу кинулось щонайменше з десяток солдатів, вони повисли на ньому, силкуючись повалити на землю. Штурман крутнувся на підборі, трусонув плечима, і японці розлетілись в усі боки.

— Молодчага Андрій Ілліч! — крикнув Головнін. — За мною, до шлюпки…

Він вибіг крізь браму. У фортеці вили й верещали ще пронизливіше й лютіше. Постріли заляскотіли тепер дуже часто. Над головою капітана просвистіло кілька куль. Він помилився, гадаючи, що шлях до берега вільний. З неглибокого ярка підвелась численна засідка. Головнін уник удару, вихопив з рук солдата спис, переломив його об коліно і став орудувати уламком, як палицею. Поруч опинився Хлєбников. Він прорвався до свого капітана крізь юрму. Хапаючи з землі каміння, працюючи кулакаїми, сюди ж пробивалися матроси Васильєв і Симонов. Мічмана Мура, матроса Макарова та Олексія на укосі не було видно. Їх схопили ще в фортеці. Але чотирьом таки пощастило вирватися, і берег був тепер зовсім близько…