Розділ без назви (2)

— Знятися з якоря ї піти звідси, — сказав Рікорд.

— Не розумію, — здивувався Головнін. — Піти, не поклавши на карту цього острова?

— Ні, описувати його й далі, тільки без допомоги японців.

— Тобто без прісної води й продуктів?

— Добувати і те й те власними силами. Воду набирати в ручаях, що впадають в океан, і ловити рибу.

Він помітив недовірливу посмішку капітана і заговорив, ніби перепрошуючи:

— Знаєте, Василю Михайловичу, я заздалегідь шукаю того «запасного виходу», нехтування яким нам можуть закинути панове сановники: якщо виявиться, що поїздка на берег пов’язувалася навіть з певним риском, цей риск виправдуватиме висока мета.

— Отже, я вирішую, — закінчив Головнін. — Завтра, одинадцятого липня, я рушаю на берег з маленьким загоном. Я не візьму зброї, бо їду з цілком мирними намірами. Відомо, що навіть дикі племена тропічних островів майже ніколи на беззбройних парламентерів не нападають. Я докладу всіх зусиль, щоб переговори закінчились успішно і ми могли завершити своє важке завдання.

Рікорд мовчки й міцно потис його руку.

Біля дверей своєї каюти Головнін ще здалеку помітив невиразну тінь. Чоловік, мабуть, почув капітанові кроки і швидко сховався за надбудовою.

— Хто це тут на «всеношній»? — голосно спитав Головнін.

Мічман Мур озвався не зразу; голос його затремтів чи то від збентеження, чи від переляку:

— Вибачте… Я не наважувався… Я дуже прошу пробачити мені…

Він вийшов з-за надбудови; тепер у неясному світлі зірок Головнін бачив його бліде обличчя, контур плечей і похиленої голови.

— Не розумію: за що пробачити і на що ви не наважувались?

— Випадково я чув вашу розмову… Мені так цікаво було знати, чи добре впорався з справою Якушкін… Тепер я знаю: він таки молодець! Але я не міг спитати в нього, — чомусь він не розмовляє зі мною, хоч чим я перед ним завинив?.. Як я заздрю Якушкіну! Він викопував ваше особисте доручення! Коли ж… коли ви довірите й мені щось важливе, значне? О, я знаю, і завтра ви знов виберете його… Але як я хотів би бути завтра разом з вами!..

Капітана чомусь зворушив і вигляд Мура, і його несміливий, благальний тон. Мічман розумів, звичайно, що зустріч з японцями у фортеці може бути дуже небезпечною. Виходить, маленький Мур не з боязких, він сам шукає небезпеки? А втім, хіба й він, Головнін, коли був таким же мічманом, не мріяв про справжнє діло, не прагнув відзначитися? Помічені колись неприємні риси Мура тепер наче стерлися, розтанули в пам’яті Головніна. Він поважав своїх відважних офіцерів і матросів. Федір Мур, якого багато хто в екіпажі не любив, тепер шукав випробування. Може, він намагався мужністю, безстрашним вчинком здобути любов товаришів? Було б неправильно, якби капітан відмовив йому в цьому.

— Гаразд, — сказав Головнін. — Завтра ви поїдете зі мною у фортецю…

Мічман поривчасто схопив його руку, притис до грудей і тут же злякано пустив. Головнін не зробив йому зауваження; він пройшов у свою каюту й зачинив двері. З хвилину він сидів біля столу, слухаючи плюскіт зибу, що долинав крізь відчинений ілюмінатор. Згадалося, як колись, у далекому Кронштадті, в тісній каюті бойового корабля «Не тронь меня», маленький кадет Головнін сидів отак біля ілюмінатора, схвильований недавнім боєм у Фінській затоці й першою нагородою «За хоробрість», одержаною від самого адмірала… Майже така ж ніч, тільки трохи ясніша, пливла над рейдом, і так само співуче-прозоро подзвонював зиб. То хіба в ті хвилини кадет Головнін не був ладен розцілувати всіх матросів і офіцерів, які навчали його безстрашності в тому пам’ятному бою?.. По-дитячому щирий, схвильований жест мічмана, поривчастий рух, яким схопив він капітанову руку, відгуком, повівом юності зворушив Головніна, будячи в пам’яті таку силу спогадів…

— Навчати безстрашності, — повторив він уголос. — Це значить — завжди і скрізь пам’ятати про батьківщину та доручену нею справу. І ще це значить — навчати самовідданої дружби.