Розділ «ГОЛОДОМОР»

— Добрий вечір, — вітається подорожня з Юстиною і зупиняється.

— Дай боже здоров'я, — відказує сусідка.

— З залізниці ми, з поїзда, — каже подорожня. — Йдемо у Петрівку. А чи ще далеко до Петрівки?.. Ідемо з Кубані до своїх.

— Отак через поле, — рукою веде Юстина, — і вже Петрівка.

— А чого це у селі так тихо? Ні людей не чути, ні собак.

— Бо тихо, дочко, ой тихо… А ти не знаєш, чом тихо?.. Що в наших краях?

— Не знаю, бо з поїзда.

— й проти ночі — на Петрівку? Та ще з малою дитиною? Страшно тепер у полі та в лісі що вдень, що вночі. Не ходи, побійся.

— І справді, страшно, як подивлюся кругом.

— Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не йди з дитиною проти ночі у Петрівку, а переночуйте в мене, підете завтра зранку… Світ не без добрих людей, а лихих тепер більше.

І пізня подорожня звертає до Юстини.

Павло Музика витягує воду з криниці, поволеньки несе відро — і в хаті розказує все те, що бачив. Як зі станції, з поїзда йшла жінка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожній, якісь харчі та якесь добро в ньому. Аж із Кубані добивається до своїх у Петрівку. Либонь, не відає, що тут у них коїться, інакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубані такого нема?

— Довірилася Юстині…

— Бо чужа, того й довірилася.

— Треба ждати лиха.

Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвір та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусідчиному вікні. Жевріє вогник-бликунець на кзинчику печі, немов крапля крові. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекій Петрівці, то тут би почули — й злякалися.

Місяць — козацький оселедець — уже височенько підбився вгорі, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподівано: вийшла та петровецька жінка з сіней надвір, помиї хлюпнула з дерев'яних ночов, либонь, дитину купала з дороги.

— Молодице! — кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.

— Підійдіть-но сюди, не бійтеся, — з садка голос, а чоловіка не видно.

Вона ж ані руш, закапцаніла.