Розділ «ГОЛОДОМОР»

— Чого стогнеш? — питається. — Ще жива?

— А підійди-но сюди, — просить Юстина.

Карпо Гнилоквас з батогом у руці чалапає до тітки.

— Чого тобі? — каркає.

— Сиджу та жду тебе… Везеш когось? І киває на грабарку, з якої стримлять угору чиїсь темні закоцюблі пальці.

— Везу… Може, й вас підвезти?

— А куди підвезти? — питає Юстина.

— Та до ями, куди ж.

— Е-е, до ями не хочу, — лагідно відказує тітка Юстина, рада, що Карпо Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи. — Хочу на цвинтар, а не до ями.

— Зараз?

— Та ще не зараз, бо годна дух перевести.

— Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву гнівається Карпо Гнилоквас. — Бо в мене робота, село велике. Поки об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.

— Бо справді дурна, — лагідно згоджується Юстина. — Візьми ось…

І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.

— Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися. — Візьми, це тобі.

Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.

— То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.

— Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.

— Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.

— Ага, на цвинтар, — обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.